Рідне місто. Те, що пам’ятаю
Пропоновані нижче замітки написані, пишуться і будуть писатися виключно з любові їх автора до Рівного. Приготувавшись до другої третини життя (оптиміст!), я остаточно переконався, що історії мого рідного міста я так ніколи ніде не прочитаю. І справа, власне, не в мені. Історії міста не прочитають, а значить, не будуть знати мої діти й онуки, так само як діти і онуки тисяч і тисяч моїх друзів, знайомих і просто земляків. Всіх тих, для кого Рівне — найкраще місто на світі.
Шановні науковці, які мали б займатися укладанням і донесенням історії Рівного до народу, традиційно займаються лише описом історичних подій на користь черговій владі. Дійшло до того, що читаючи «краєзнавчі» книжки та оглядаючи з сином експозицію місцевого музею, я не впізнавав того, що сам бачив, свідком чого був особисто. Претензій до істориків ніяких. Для них історія — просто робота, причому не дуже добре оплачувана. Що скажуть — те і напишуть. Ось цього я стерпіти і не зміг. Те, про що я буду писати, не є історичною розвідкою. У моїх спогадах не буде оцінок тих чи інших подій чи людей. Всі вони мені дорогі однаково, бо вони — це моє місто. Я просто буду намагатися згадати якомога більше з того, що бачив сам або чув від людей. Спогади охоплюватимуть майже п’ятдесят років — від кінця п’ятдесятих і до наших днів.
Частина 1. До моста
Хто з вас, дорогі читачі, пам’ятає Рівне без моста-шляхопроводу над річкою Устя і залізничною колією? Там, під мостом, де нині іржавіють приватні авто, догнивають старі будівлі й продається дешева горілка на розлив, був до 1964 року центр міста.
Якщо йти до залізниці із заходу по Соборній, яка до 1962 року носила ім’я Сталіна, оминути залізничний переїзд було неможливо. Переїздів було два — один власне на вул. Сталіна, другий на вул. Карла Маркса (тепер Пересопницька). Праворуч від переїзду на вул. Сталіна була вулиця Хмільна, у першому ж будинку якої по правому боку були дитячі ясла. Туди мене возила мама на дерев’яному возику. Ліворуч аж до переїзду на Карла Маркса, який існує і досі, розміщувався сквер із високими тополями обабіч, лавами по периметру і клумбою посередині. Доріжка скверу нагадувала доріжку мототреку. Саме там я вже на четвертому році життя навчився обганяти однолітків на триколісному велосипеді по внутрішньому радіусу.
Потік автомобілів, який був тоді не дуже великий, йшов паралельно: легкові авто та автобуси рухались по вул. Сталіна, а вантажівки одразу з Дубенської (тоді Ворошилова) повертали на Карла Маркса (тепер там проїзд загороджений). Маршрутів подальшого руху було два: або ліворуч на вокзал та автостанцію, яка була тоді на місці нинішньої стоянки маршруток біля вокзалу, або прямо на Київ.
Автобус 9-го маршруту, на якому працював водієм мій батько, повертав до вокзалу одразу за переїздом по вулиці Театральній. Зараз на тому повороті шлагбаум, який не пропускає до «ринку Дикого». Праворуч від переїзду була невелика автостоянка, далі — фотоательє, далі — станція дитячої залізниці, що збереглась і досі. Зліва перед мостом через Устю був розташований центральний міський кінотеатр «Партизан». Колись там, певно, був театр, вулиця ж бо недарма Театральна. Кінотеатр мав величезне фойє, просторий буфет і головне — балкон. Саме звідти нам, малюкам, найцікавіше було дивитись кіно. Однак коли нас водили в кіно з дитсадка, то завжди садили на перші ряди. Як я тоді мріяв стати дорослим і сидіти на балконі!
На майдані перед кінотеатром був заклад громадського харчування, не ресторан, але і не проста їдальня. Там батько пив пиво, коли ми йшли з ним додому з бані. Прямо з кафе та кінотеатру можна було вийти на набережну і перейти через Устю по дерев’яному містку. Містків було два — з обох боків залізного моста, по якому проходила вулиця. На місці того місточка, що був праворуч, історично недавно збудували металевий пішохідний міст до згаданого вже ринку. Перейшовши великий міст, можна було зійти на набережну, що вела до стадіону. Йти треба було красивими бетонними сходами.
Одразу за житловими кварталами зліва була вулиця Жовтнева (тепер Базарна), а справа — руїни костелу, де тепер органний зал. Височезні шпилі костелу робили його на той час найвищою спорудою Рівного. Обабіч зачиненого храму можна було знайти в кущах і траві цікаві трубки. Ми гралися ними, не знаючи, що ці трубки — залишки зламаного храмового органа. Навпроти зачиненого храму у двоповерховій будівлі розміщалися контори, серед яких була редакція газети (здається, «Зміни»). А сам поворот на Жовтневу увінчувався одноповерховим м’ясним магазином.
Повернемося трохи назад і глянемо на місто з висоти нинішнього райвиконкому, де тоді стояв дім, в якому я виріс. Спуск до переїзду періодично заповнювався автомобілями і… возами, які чекали, поки пройде потяг. Доки паровозний дим, а тепловози тоді тільки почали з’являтися, доходив до переїзду, коні встигали «прикрасити» єдину на той час асфальтовану вулицю цієї частини міста. Кінні «екіпажі» зранку тягнулися до базару, а по обіді назад. Старші хлопці інколи допомагали дядькам напоїти коней, набравши відро води з колонки, за що одержували винагороду в кілька копійок. Запаху коней та їхніх «яблук» ми не боялися: довкіл було вдосталь помийних ям, звідки запах був не кращим. Відсутність каналізації у більшості будинків тієї частини міста компенсувалася ямами, куди зносили залишки їжі та процесу її приготування. Інші ями, в одну з яких постійно залітав мій гумовий м’яч, призначалися для сухого сміття. На таких самих ямах стояли і туалети, в основному дерев’яні, у «класичному» своєму вигляді. Людей було небагато, тому періодичні приїзди машин, які ці ями вичищали, вирішували проблему санітарії.
На цьому місці розповіді я відчув, що спогади занадто сильно розносять мене у різні галузі життя Рівного початку шістдесятих. Видається, що і транспорт, і дороги, і бані, й магазини, і базари тих часів заслуговують окремого розділу. Так, напевно, і доведеться зробити.
Частина 2. Базар
Сьогодні, коли в Рівному можна купити практично все те саме, що в Лос-Анджелесі, спогади про міські базари початку шістдесятих виглядатимуть для багатьох більшою екзотикою, аніж таїландський масаж ступні. Почати слід з того, що міліції тоді справді боялися. Якщо й була в місті якась не дозволена державою торгівля, то законспірована вона була не гірше, ніж схрони УПА, про які шепотіли між собою перелякані міські обивателі, більшість з яких прибула до міста разом із радянською владою. Але їсти хотілося всім. Дорослі хотіли швидше забути голодні сорокові роки, а малеча могла щодня бачити на вітринах шоколадні цукерки.
Повертаючись до базару, варто одразу зазначити, що стояв він там само, де й тепер — поміж вулицями Шевченка, Карла Маркса, Правди та Радянською. Тільки був разів у десять меншим. Ліва сторона вулиці Карла Маркса (нині Пересопницька), де тепер ряд крамниць, була зайнята кварталом житлових будинків. Базар же, точніше «колгоспний ринок», як він тоді звався, представляв собою чотири чи п’ять рядів критих дерев’яних прилавків, де торгували виключно, або майже виключно, вирощеними власноруч картоплею, капустою, яблуками, помідорами і тому подібним. За п’ятим рядом, приблизно там, де нині торгують рибою, паралельно до рядів стояв молочний павільйон.
Теж дерев’яний, він запам’ятався мені малому винятковою чистотою і специфічним сиро-молочним запахом, який ніби просочувався скрізь стіни. Домашні сир, масло, молоко доповнювалися теж домашніми медом і яйцями разом із щойно зарізаними курками. Від живих курей яйця у той час були відділені не менш надійно, ніж церква від держави: півня чи курку, щоб зарізати їх вдома власноруч, можна було купити тільки на вулиці у кутку, протилежному до м’ясного павільйону. Сам же м’ясний павільйон, як не дивно, зберігся з тих часів практично у такому ж стані, як і тепер. Ціни, ясна річ, були набагато нижчими. Бо м’ясо, так само, як інші харчі, купували на базарі виключно «городські».
Тих «городських» було в Рівному тоді не дуже багато, і жили вони бідно. Навіть у самісінькому центрі, навколо нинішньої Театральної площі, народ масово тримав курей та іншу птицю. Як доказ — гумові м’ячі, якими ми грали у футбол у дворах та поміж ними, постійно потрапляли у курячий послід. Обтерши м’яча об траву, ми продовжували гру, а самі кури від наших забав розбігалися.
Два павільйони, дерев’яний молочний і капітальний м’ясний, п’ять рядів «робочих місць» на вулиці — оце й був увесь «колгоспний ринок» тих часів. Заповнені торгові місця були далеко не завжди. Хіба що тітоньки із зернятами по п’ять копійок склянка були там завжди. Коли ціна склянки смаженого соняшникового насіння зросла до десяти копійок, а сама склянка стала набагато меншою, я певний час принципово у тих тіток зернят не купував. Не розумів, дурненький, що то був перший на моїй пам’яті прояв інфляції.
Довкола ринку по периметру території стояли стіною дерев’яні будки із різними майстернями та крамницями з усяким дріб’язком. Навіть не скажу тепер, чи приватними вони були, чи державними. Скоріше за все, державними. Занадто вже вони були убогі. Перехрестя вулиць Шевченка, Жовтневої та Карла Маркса, де тепер стоять невидимі для міліції валютні міняйли, і тоді було не порожнє. Квартал нинішнього Будинку побуту аж до самої бані складався із вцілілих з часів «буржуазної Польщі» (це так тоді називалося) крамничками, забігайлівками та майстернями. На самому розі стояв дерев’яний меблевий магазин, який виглядав набагато привабливіше, аніж ті меблі, що в ньому продавалися. Зліва було фотоательє, справа ще одне, а далі пивна, пиріжкова, чебуречна… Майстерні шевців, які ремонтували взуття, теж були. Взуття тоді було таке собі, але носили його дуже довго, десятки разів підбиваючи і підшиваючи.
Торговий центр міста, а він був саме у цьому кварталі, продовжувався… центральним універмагом, який знаходився на Жовтневій, у приміщенні навіть не знаю зараз чого. Коротше, великий двоповерховий магазин ліворуч від нинішнього підземного переходу. ЦУМом той магазин тоді не звався — просто універмаг, він-бо був тоді один.
Про магазини іншим разом. Базари, які ми сьогодні згадуємо, понад сорок років тому не зростали, а навпаки — ставали все меншими. Окрім власне колгоспного ринку, було ще кілька маленьких базарчиків, на два-три десятки торгових місць. Один із них був на розі вулиць Коперника та Чернишова, де нині руїни меблевої фабрики. Виглядав просто: кілька немолодих жінок торгували яйцями, морквою і тому подібним продовольчим дріб’язком.
Промислові товари, тобто «шмотки», продавалися на «товчку» один раз на тиждень. Розміщувалося це гніздо розбещеності далеко за містом, після повороту на Млинів, де тепер автозаправка. «Барахолка», як її презирливо називала влада, офіційно існувала для того, аби у людей була можливість продати старі одяг та взуття. Якщо згадати, що місто тоді закінчувалося одразу ж за казармами військових частин у районі цегельного заводу, а міський транспорт туди не ходив, похід на «товчок» був значною подією.
Реально там продавали не тільки ношений одяг (страшних слів «секонд хенд» тоді не знали). Спритні мужички приторговували хутряними шапками, кожухами, шинелями, причому зовсім новими. За кілька років саме там можна було купити супермодний капроновий плащ (це тоді називалось «болонья»). Та віддаленість від міста разом із тижневою періодичністю не давали «товчку» відігравати у житті міста роль, хоча б віддалено схожу на нинішні промтоварні ринки.
Про автомобільні, радіо— та інші сучасні ринки тоді й мови не було. Зате були молочниці. Кремезні сільські жіночки, видоївши зранку корів, брали бідон на спину і самі розносили свіже молоко по квартирах «городських». Щоранку у двері нашої комуналки стукала «тьотя Марія з Обарова» і за кілька хвилин я вже пив свіже молочко! Такого нині ні за які гроші не купиш!
Спогади про ринки сорокап’ятирічної давнини були б неповними без згадки про «спекулянтів». Так це тоді звалося. Дивно, але ціла низка речей, яких не було ні на базарі, ні в магазині, була чи не в кожній квартирі. Стосувалося це як особливо модного одягу та взуття, так і побутових дрібниць. Лише у спекулянтів можна тоді було купити, наприклад, голки для швейних машин. Більшого не згадаю, тому що спілкування і торг із спекулянтами проходили тихо, подалі від очей, дитячих у тому числі. Підозрюю, що багато з того, що було в нашій не дуже просторій кімнаті в дев’ять квадратних метрів, купувалося саме в цих людей, які б у наші часи були не менше, ніж власниками магазинів.
Частина 3. Кіно-театр
Початок 60-х років, який я намагаюся максимально повно пригадати, був часом бурхливого розвитку «індустрії розваг» у тому розумінні, яке мала влада тих часів, і за тих технічних можливостей, які існували. Розпочну, ясна річ, із кіно. На жаль, жодного з кінотеатрів того часу в місті до наших днів не збереглося. Останнім наказав довго жити кінотеатр із досить контраверсійною назвою «Партизан», який «вмирав» найдовше за всіх.
Окрім цього осередку кіномистецтва, який був тоді найбільш комфортним, існував лише один стаціонарний кінотеатр у повному розумінні цього слова. Носив він ім’я Шевченка (зрозуміло, що Тараса) і вінчав собою однойменний парк, який у ті часи майже одразу за кінотеатром і закінчувався. Від «Партизана» парковий заклад відрізнявся відсутністю балкона і досить-таки довгою залою, з останніх рядів якої було мало що видно і чути. Для дітей у невеличкій прибудові існувала ще одна зала місць на п’ятдесят, яка мала окрему назву «кінотеатр «Малятко». Там два-три рази на день, і то не щодня, крутили мультики. По тих часах місце було віддалене, і тому єдиною можливістю подивитися кольорові (!) мультфільми користувалася обмежена кількість малюків. Квиток до «Малятка» коштував лише 5 копійок, що навіть на ті часи було супердешево. «Дорослі» квитки на денні сеанси коштували двадцять п’ять копійок, на вечірні та у вихідні дні — тридцять-сорок.
Ще один кінотеатр мав суто ідеологічне значення: там за десять копійок для всіх крутили майже виключно хронікально-документальні та науково-популярні фільми. Лише у вихідні там показували справжнє кіно. Саме тоді три сотні крісел у «Хроніці» заповнювалися вщерть. Знаходилась «Хроніка» на вулиці Ленінській (нині Соборна) навпроти гастроному №5, трохи далі від того місця, де тепер вхід до підземного переходу від органного залу до ринку. Чи був там балкон — не пам’ятаю.
Точно був і зараз є балкон ще в одному приміщенні, де у ті часи показували кіно. У Будинку офіцерів була у наявності кіноустановка, з допомогою якої там по вихідних показували кіно. Вдень — для дітей, увечері — для дорослих. Можна було подивитись кіно і у Будинку вчителя на вулиці Горького. Зала там була зовсім мала, фільми йшли теж лише по вихідних днях. Відносно велика зала з балконом була у Будинку залізничників (ЖД), який увінчував тоді із заходу Театральну площу. І там кіно знаходило в ті часи собі притулок.
Існували тоді й забуті нині «літні кінотеатри». Один із них тепер є «літнім майданчиком» парку ім. Шевченка. Другий був розміщений на території парку ім. Хрущова навпроти нинішнього Палацу дітей та молоді. Ще один — у районі Боярки. Можливо, були й ще десь. Регламент роботи цих кінотеатрів, які представляли собою стіну з кіноекраном і рядами лав для глядачів просто неба, був простий — в теплу пору року кіно показували тоді, коли ставало темно. Один сеанс — з 21.30 до 23-ї. Паркани навколо цих кінотеатрів були невисокими, тож хлопці, які були спритніші, перелазили через них у темряві й дивились кіно безплатно.
Театр у Рівному тоді теж був. Майже той самий, що тепер, на Театральній площі, тільки новенький. Батьки розповідали, що до цього він був в іншому приміщенні, у дворі колишньої поліклініки №2, де тепер «Інваспорт». Приятель батька на прізвище Петрухін грав у тому старому театрі роль Леніна. Актор інколи давав моїм батькам безплатні контрамарки до ложі. Круто! Хто тоді міг передбачити, що після пожежі 1978 року театр знову на кілька років повернеться з розкоші у старе приміщення, де знаходився у п’ятдесяті роки.
До театру народ ходив досить активно. На канікулах бували там і діти, для яких ставили спеціальні вистави. Без перебільшення новий театр був у ті роки прикрасою міста як зовні, так і зсередини. Сходи і перила були із справжнього мармуру, а не фальшивого, яким нині покриті стіни театру всередині. Якщо обтягнуті червоним оксамитом крісла і справді могли згоріти, то мармур ніби не горить. Питання, куди той мармур із театру подівся, стосується вже іншої епохи, а ми повернемося до початку 60-х і відзначимо ще два види вечірніх розваг, які були тоді у відносно нечисленних рівнян.
Першою з розваг були танці по вихідних. На танцмайданчиках у двох парках (Шевченка і Хрущова) грали справжні оркестри. Кавалери у білих сорочках і чорних брюках (іншого не було) танцювали з дамами у туфлях на підборах. На танці тоді ходили не підлітки, як пізніше, а досить дорослі чоловіки і жінки. Нормальним вважалося брати із собою на танці малих дітей (а куди їх було притулити?). Таким чином, із ледь не ясельних років міські діти вже знали ритми вальсу, танго, фокстроту. Останній вважався «вульгарним» танцем, ледь не ідеологічно шкідливим. З осені танці переміщалися у будинки культури, де було те ж саме плюс гардероб.
У ті ж часи народ вечорами ходив на… телевізор. Жили тоді просто і бідно. Коли хтось у комунальній квартирі купував небачений раніше телевізійний приймач із маленьким чорно-білим екраном, сусіди не запитуючи збирались у помешканні володаря диво-пристрою і всі разом дивились увечері кінофільми. До нас теж приходили. То був справжній домашній кінотеатр. А не те, що тепер рекламують. Було тісно, але затишно. Діти вовтузилися біля самого екрана. А дорослі розсідалися на принесених із собою стільцях і табуретках. На перегляд телевізійних новин про Хрущова і «семирічку» ніхто чомусь не приходив.
Прикметою міських розваг тих часів була їхня повна універсальність. Кінофільмів і спектаклів було тоді настільки мало, що переглядали їх усі, та ще й по декілька разів. Завівши розмову про той чи інший кінофільм (діти про мультфільм), можна було бути впевненим, співрозмовник знає тему. Жодна телезірка нинішніх часів не може навіть мріяти зрівнятися у славі з акторами тих часів. Кіноактори були приречені на популярність. Портрети артистів кіно збирали дівчата, а портрети кіноактрис хлопці вивішували у заводських роздягальнях, кабінах вантажівок та інших подібних місцях. Це нікому не шкодило, бо, окрім симпатичних облич, у акторок тих часів не було видно абсолютно нічого. Додумували самі. Та й що там особливо додумувати?
Частина 4. Ковзанка
Чи то життя було інше на початку шістдесятих, чи то люди не такі, а може, виною всьому квартирне питання, яке тоді було зовсім не вирішене. Щойно розпочалося будівництво чотири— і п’ятиповерхових «хрущовок», про нові мікрорайони, які почали зводити після 1966-го, тоді ще й мови не було. Народ жив в основному по бараках та комуналках, де було дуже тісно. Як наслідок — більшість життя проходило на людях.
У ці передноворічні дні особливо яскраво згадується міська ковзанка, яка знаходилась на стадіоні «Колгоспник». Стадіон стояв на місці нинішнього «Авангарду» в оточенні сотень струнких тополь, які росли навколо спортивної споруди. Тополі були не тільки довкола стадіону. Далі, в бік сучасного магазину «Керамбуд», поміж рядами таких же тополь були волейбольні та баскетбольні майданчики, тенісні корти — ціле спортивне містечко. Запасне поле стадіону було навпроти нинішнього «Гранд-Базару». А міська ковзанка була саме на центральному стадіоні, який мав тоді лише вісім рядів трибун із дощок.
Лід починався майже від трибун і займав бігові доріжки, сектори за воротами плюс футбольне поле. Зимовими вечорами на цьому льоду були тисячі людей. Люди просто каталися на ковзанах, і це було для них радістю і розвагою. Із репродукторів лунала естрадна музика, кілька ліхтарів освітлювали саму ковзанку і засипані снігом трибуни.
Ковзанка була платною. Для дорослих квиток коштував десять копійок, для дітей, здається, п’ять. Ковзани були не у всіх. Ті, хто ковзанів не мав, міг взяти їх напрокат, теж за копійки, просто на стадіоні у невеличкій кімнаті під трибуною. Там можна було купити склянку чаю, яка коштувала… дві копійки.
Навіть для тих дуже бідних часів похід на ковзанку був по кишені кожному. Існувала ціла ковзанярська культура. Придбати справжні ковзани з черевиками було непросто — дефіцит. А ті, хто мав фігурні ковзани або хокейні, які звались чомусь «канадами», дивились на інших з відчуттям величезної власної переваги. Каталися по-різному. Хто тільки вчився, хто бігав короткими пробіжками, хто робив на льоду фігури.
Звичайно, ковзанка біла ідеальним місцем для молоді. Де, як не на свіжому повітрі у присутності всіх хлопці могли показати дівчатам свою спритність і силу, а дівчата хлопцям — свою граціозність. Ясно, що для початку слід було просто навчитися кататися і не падати. Не один десяток імпровізованих уроків катання на ковзанах, приводив тут же на ковзанці до знайомства між дівчатами і хлопцями, а згодом і до більш близьких стосунків між ними. Погодьтесь, що знайти собі пару на ковзанці було краще, ніж у прокуреному барі чи дискотеці за пляшкою пива чи «слабоалкоголки». В чомусь ковзанка початку шістдесятих була для рівнян заміною барам, ресторанам, танцям. Заміною, можливо, вимушеною, але далеко не найгіршою.
Окрім тих, хто катався на ковзанці вечорами просто для задоволення, були там і спортсмени. У бігунів-ковзанярів були ковзани із дуже довгими лезами, схожими на ножі. Свої тренування спортсмени проводили вдень, поки світло. Тому їхні шляхи із відпочиваючим народом майже не перетиналися. На місці футбольного поля вдень влаштовували поле для гри у хокей з м’ячем. Була така гра із червоним плетеним м’ячиком, короткими ключками із загнутими кінцями і воротами: три метри завширшки — два метри заввишки. Тренування і змагання хокеїстів проводилися на ковзанці регулярно. Теж вдень.
Ковзанка на стадіоні була у ті роки не єдиною. Льодові майданчики заливали у школах і просто у дворах самі люди з допомогою звичайного шланга, протягнутого від найближчої вуличної колонки. На таких ковзанках все було простіше, не так святково і гарно, як на головній ковзанці міста. Зате поруч із домом.
Згадуючи ті часи, дивуюся — невже зими тоді були такими суворими, що можна було кататися на ковзанах цілу зиму? Невже це глобальне потепління зробило свою справу і тепер ковзани і хокей для молоді — екзотика? Можливо, причина і справді у погоді і більш холодних зимах. Але ж і тоді бували тривалі відлиги, коли все текло і тануло. Чому ж ковзанка оживала щораз із першим же морозом? Напевно, що життя таке тоді було. Хоч на морозі, але тепле.
Частина 5. Транспорт
Екскурсію по Рівному 40-річної давнини ми могли б і надалі продовжувати пішки. В цьому разі ми б погрішили проти історичної достовірності. Тому що уявити місто без громадського транспорту вже у ті часи було неможливо. Зрозуміло, що про транспортні маршрути 40-х та 50-х років, яких я не міг бачити з причини своєї відсутності на цьому світі, багато писати не виходить. Але за розповідями батька, який особисто водив перший в історії Рівного автобус міського маршруту, складав цей маршрут близько чотирьох кілометрів. Від нинішнього перехрестя біля обласної друкарні, де починалось місто на сході, автобус йшов до цегельного заводу на західній околиці. За цим прямим маршрутом попервах ходило два автобуси — один назустріч одному.
Найбільш популярний років десять маршрут між вокзалом та автовокзалом був у часи мого дитинства неактуальним. Вокзал і автостанція знаходилися в одному місці, звідки, як і тепер, до базару і центру міста було п’ять хвилин пішки. Тому автобусні маршрути у ті часи з’єднували околиці міста між собою, проходячи через центр. Околицями були Колоденка, Новий Двір, Тинне. У бік Золотіїва та Тютьковичів транспорт не ходив.
Найбільш екзотичним маршрутом тих часів був кільцевий, який звався «Басівкутською розвилкою». Кільце розпочиналося на Театральній площі, йшло нинішньою вулицею Чорновола, повертало до водоймища, перетинало власне Басів Кут, за залізницею повертаючи на Дворецьку. На теперішньому перехресті Поповича-Дворецької автобус йшов ліворуч аж до поворота на вулицю 1 Травня, яка тепер носить поетичне ім’я Петра Могили. Біля пивзаводу автобус повертав праворуч, де і замикав коло на тій самій Театральній площі. Такий самий маршрут йшов по колу і в протилежний бік. Особливістю «розвилки» була відсутність кінцевої зупинки. Теоретично, взявши квиток, на цьому автобусі можна було їздити безкінечно!
Кінцевими зупинками тих часів, окрім згаданого вже вокзалу, були мототрек, аеропорт, парк Хрущова (нинішній Палац дітей та молоді), колгоспний ринок (на млинівському повороті) і, ясна річ, льонокомбінат, до якого від молокозаводу була лише одна зупинка — автобус йшов чистим полем! Загадкою для мого дитячого розуму була кінцева зупинка під назвою «Боярка», яка губилася десь серед вуличок південно-західної околиці.
Загалом же історія створення автобусних маршрутів Рівного була аналогом історії замощення вулиць асфальтом. По більшості міських «магістралей», покритих у ті часи жахливої якості бруківкою, їздити автобусом було непросто. Та й автобуси були ще ті.
З перших днів основу автобусного парку, який знаходився у дворі за нинішнім магазином «Спорттовари» на вул. Київській, становили автобуси марки ЗІС (завод імені Сталіна). Київською, до речі, тоді звалася інша вулиця, а нинішня носила традиційне для поліщуків ім’я Карла Лібкнехта. І нічого — вимовляли. Автобуси ЗІС бажаючі можуть і сьогодні побачити у фільмі «Операція И», де саме в такому автобусі зав’язується конфлікт між Шуріком і Федею. Цей транспортний засіб мав двоє дверей. Біля кожних був ряд «крісел»: від задніх — ліворуч, від передніх — праворуч, спиною до напрямку руху. Кабіна водія була повністю відокремлена від салону, де господарювали тьоті-кондуктори, які продавали квитки по чотири копійки. На кількох маршрутах замість ЗІСів ходили автобуси ЗІМ (завод імені Молотова). Вони були маленькі з одними дверима попереду, які вручну відчиняв водій. У модернізованому вигляді ці автобуси і досі збереглися під назвою ГАЗ.
Кожна зупинка автобуса тих часів була подією і тривала кілька хвилин. Поспішати не було куди. Місто було маленьке, а тому поїздка автобусом не від кінцевих зупинок здійснювалася або тоді, коли треба було довезти щось тяжке, або просто для інтересу. Значним кроком вперед була поява на маршрутах ЛАЗів та ПАЗів, які були модернізованими ЗІСами та ЗІМами.
Саме у нових автобусах вперше з’явилися апарати для продажу квитків, якими думали замінити кондукторів. Свідомі громадяни — будівники комунізму мали добровільно і без нагадування кинути в апарат п’ять копійок (проїзд подорожчав) будь-якими монетами, смикнути за ручку і відірвати квиток. Погравшись на початку з цікавою новинкою, більшість пасажирів вирішила не обтяжувати себе в подальшому оплатою проїзду, що й зумовило недовгий вік «механічних кондукторів».
Але справу вже було зроблено: галасливі тіточки-кондуктори на свої місця вже не повернулись. Чи то роботу іншу знайшли, чи то на пенсію повиходили. Нове покоління кондукторів вже не було таким веселим, життєрадісним і доброзичливим. Враження, що кондуктор катається разом із тобою в автобусі і отримує таке ж задоволення, яке справляли кондукторки початку 60-х, так і залишилось у тому часі.
Окрім автобусів, були в місті і таксі. Розкішні «Побєди», а згодом не менш розкішні «Волги» з чорно-білими клітинками на боці користувалися неабияким попитом у рівнян тих часів. Таксомоторів у ті часи завжди було менше, аніж людей, здатних заплатити за проїзд на них. Це співвідношення збереглось аж до новітніх капіталістичних часів. У шістдесяті професія таксиста була чи не найпочеснішою. Завжди гарно вдягнуті таксисти гордо дивились на світ з-за керма своїх «лімузинів».
Посадка в таксі коштувала десять копійок, які одразу ж вискакували на механічному лічильнику. Потім копійки скакали по одній, додаючись до суми. Якщо влізти у таксі вп’ятьох і проїхати від пивзаводу до місця, де тепер ЦУМ, виходило по чотири копійки на кожного — дешевше, ніж в автобусі! Таке задоволення хоч і виглядало доступним, але здійснювалося непросто — таксі були або зайняті, або не зупинялись поруч із компаніями, які не виглядали достатньо грошовитими. Нормальний, солідний пасажир у ті часи менше рубля таксисту не давав. Про довгі пошуки водієм решти з рубля можна було б писати п’єси і комедії. Гра була варта того: таксисти за день «наварювали» до офіційної зарплати рублів по двадцять — шалені на той час гроші.
Автобуси і таксі були у ті часи чи не єдиними транспортними засобами на вулицях міста. Приватні авто були у дуже небагатьох людей. Ті, хто мав своє авто, просто так містом не катались. Тож побачивши у темряві вулиці фари, можна було бути впевненим, що це за тобою. Чи автобус, чи таксі, чи міліція…
Частина 6. Преса
Сорок років тому рівняни теж читали газети. В газетах, щоправда, нас називали «ровенчанами», що було набагато благозвучніше, ніж офіційно вживана нині бюрократами назва «рівненчани», яка може бути до вподоби хіба що логопедам, які розвивають у дітей вміння вимовляти найскладніші сполучення звуків. Чогось подібного до нинішнього різноманітного газетно-журнального ринку тоді не було й близько. Зате газети виходили регулярно і були загальнодоступними.
У поштові скриньки пересічного мешканця Рівного листоноша щоденно вкидав комплект щонайменше із двох видань. Правду кажучи, така передплатна активність не була наслідком непереборного бажання кожного долучитися до газетних новин, а волею влади, яка централізовано забезпечувала всім існуючим газетам потрібні наклади. Так, при отриманні зарплатні кожен працюючий був зобов’язаний (неофіційно, ясна річ) передплатити одне місцеве і одне центральне видання. Для Рівного вибір був невеликий, місцевих газет виходило аж дві: обласна комуністична «Червоний прапор» і обласна комсомольська «Зміна». Перша виходила п’ять разів на тиждень, друга — три. Формат «Прапора» становив чотири сторінки великого формату А-2, формат «Зміни» — ті ж самі чотири сторінки меншого формату А-3. Передплата на «Зміну» була дешевшою — два рублі на рік проти трьох рублів на «Прапор». Із центральних газет передплачували або московські «Правду» чи «Ізвєстія», або київські «Радянську Україну» чи «Правду України». Коштувало це близько п’яти рублів на рік. Гроші невеликі, і аби не сваритися з начальством, народ віддавав цю дещицю на благо преси.
Були ще й інші видання — медичні, сільські, учительські, будівельні та багато інших. На них передплату організовували на підприємствах та в установах відповідних галузей. Без примусу передплачувались спортивні видання, а також журнали «Здоровьє» та «Огоньок», які були кольоровими. Ілюстраціями із цих журналів часто люди прикрашали робочі приміщення — здебільшого це були портрети актрис (вдягнутих) чи репродукції картин.
Ті, хто не передплатив ту чи іншу газету, могли купити їх у кіосках, яких було тоді вдосталь. Коштували газети від двох до трьох копійок. За одну копійку можна було купити тижневу газету для молодших школярів «Зірка». Передплату на цю газету організовували в школах. 52 копійки на рік — ціна двох обідів у шкільній їдальні. З самих ранніх років, як тільки навчився читати, я вирішував для себе, що легше — з’їсти шкільну котлету чи прочитати дитячу газету? Обидва завдання були досить складними для ніжних іще дитячих шлунка та голови.
Дорослі у більшості своїй читали в газетах останню сторінку, де бувало щось не про партійні пленуми, п’ятирічки чи соцзобов’язання. Особливою популярністю користувались статті про спорт: замітка про футбольний матч команди «Колгоспник» на п’ятдесят рядків робила процес споживання газети не таким болісним. Природне для дитини бажання читати все, що написано буквами, збіглося тоді з лінією партії й уряду. Неможливість купувати на свої дитячі копійки багато газет я компенсував читанням газет у вітринах.
Вітрини з газетами були невід’ємною частиною міського краєвиду. Ці вітрини представляли собою стенди на рівні метр-півтора, де за склом вивішували щодня свіжі газети. В центрі Рівного такі вітрини були у сквері на місці, де згодом влаштували площу Леніна, нині майдан Незалежності. Такі ж вітрини були біля вокзалу, в парках, біля прохідних заводів і фабрик, біля стадіонів, будинків культури і так далі. В парку Шевченка газети можна було почитати біля більярдної, яка збереглася і дотепер. Що цікаво: ніхто не бив скло у цих вітринах і не виймав звідти газет, хоча відкрити ту вітрину можна було одним рухом пальця.
Про якість друкованих матеріалів найкраще свідчить приказка тих часів, згідно з якою в «Ізвєстіях» не було правди, а в «Правді» — ізвєстій. Про київську газету «Правда України» тихцем жартували, що в ній стільки ж правди, скільки й України. Це був неофіційний народний фольклор, розповсюдженість якого підтверджувалася тим, що ці приказки знали навіть діти.
Інформаційну обмеженість преси тих часів компенсувала господарська функція газет. За відсутності пакетів у газети загортали тоді практично все: від риби і м’яса до книжок та грамофонних платівок. Повна відсутність у побуті тих років туалетного паперу робила газету необхідною у кожній оселі та навіть за її межами.
Що запам’яталося із тих газет до сьогодні? Напевно, гумор і фейлетони. Їх ще можна було так-сяк читати. Одним із місцевих майстрів гумору був у ті давні роки в Рівному журналіст Сергій Мельничук, син якого Сашко нині веде програми на телеканалі «Інтер». Були також величезні статті, в яких місцеві науковці писали про «злочини бандерівців». Найактивніший із авторів тих статей на прізвище Бухало став у нові часи чи не головним у Рівному співцем нашої незалежної України.
Загалом же народ тоді читав газет, як не дивно, більше, ніж зараз. Відсутність хоч якого вибору друкованої інформації спонукала читати хоча б щось. Розумні люди намагалися знайти між рядків суцільної газетної брехні хоч частку правди. І ця частка була. Назви населених пунктів, імена і прізвища людей, а також точні назви їхніх посад писалися тоді безпомилково. Граматичних помилок не було теж. Були, щоправда, секрети. Про те, що у Рівному розташовані, наприклад, військові частини, прочитати було неможливо. Якщо й проривався на газетні шпальти у свято Радянської Армії портрет солдата чи офіцера, здогадатися, в якій частині він служить і де ця частина розташована, було неможливо. Нічого страшного: ми, пацани-першокласники, і без газет знали, де стоять у місті танки, де піхота, де зв’язківці. Але це вже було не для преси!
Частина 7. Пам’ятники та назви вулиць
Історичний досвід минулого століття показав, що саме монументи та назви вулиць найбільше у наших краях страждають від зміни влади. Пояснюється це просто — аби збудувати хоча б елементарний житловий будинок, слід мати відповідні знання, вміння і досвід. Плюс матеріальну базу у вигляді будматеріалів, техніки, робітників відповідних спеціальностей. Натомість, аби перейменувати вулицю чи майдан, або поставити на місце одного монумента інший, знань бажано не мати взагалі. Вони заважають процесу.
Перша на моїй пам’яті, але далеко не перша взагалі, хвиля перейменувань у Рівному застала мене малого якраз у момент вивчення літер і складання їх у слова. Малим я читав усе, що написано, ще не розуміючи до кінця змісту всіх слів. А тут ще й дорослі плутали: каже мати, що була щойно на Ворошилова, а ніякої Ворошилова (вулиці такої) вже немає. Є вулиця Паризької Комуни. Вулиця Хрущова (усно) була у ті часи вулицею Димитрова (письмово). Не встигали прості люди та домогосподарки за перейменуваннями початку шістдесятих років так само, як не встигали за тими ж перейменуваннями через тридцять років, на початку дев’яностих.
Тож спробую поновити в пам’яті хоча б деякі назви вулиць і розташування пам’ятників, які зникли у Рівному на початку 60-х років. Про нинішні вулиці Дубенську та Дворецьку я вже згадував: вони тоді якраз втратили імена Ворошилова та Хрущова, одержавши «проміжні» найменування, які не дожили до наших часів. Ім’я Ворошилова взагалі виявилось неблагодатним. Цим комуністичним діячем назвали вулицю ще раз, вже на рубежі сімдесятих-вісімдесятих, а потім знову перейменували на Дундича. Того самого, чий бронзовий бюст двічі крали у недавні часи з парку Шевченка.
Перейменували тоді, ясна річ, і головну вулицю міста. І хоча листи до батьків ще надходили до нас за адресою «Сталіна, 197», насправді вулиця вже була «Ленінська». Чому не Леніна, а саме Ленінська? Мовчать місцеві історики зайняті вгадуванням потаємних бажань патріотичної обласної влади. Не до цього їм. Нема кому пролити світло на те, чому звичайна для України схема 1962 року, згідно з якою центральну вулицю повсюди перейменовували з вулиці Сталіна на вулицю Жовтневу, в Рівному не була застосована. Можливо, начальство в місті та області було таке вигадливе. Особливо з огляду на перспективу об’єднання Волинської та Рівенської областей з центром у Луцьку, яка чи то була тоді насправді, чи то є просто витвором міськвиконкомівського фольклору.
В результаті вулиця Леніна в Рівному стала у 1962 році вулицею Комуністичною (тепер 16 Липня), а вулиця Сталіна (тепер Соборна)— Ленінською, щоб не плутати з колишньою Леніна. Зрозуміли щось? Отож. Загалом же перейменування тих часів велися в рамках так званої десталінізації, згідно з якою імя Сталіна, яким, так само як і ім’ям Леніна, було до 1962 року названо практично все, хоч трохи гідне уваги. Так вулиця Сталінградська (ліворуч після виходу з вокзалу) стала тоді Волгоградською. Разом із Сталіним тоді «постраждали» у сенсі перейменувань діячі, які були або близькі до нього (Молотов, Каганович), або просто ще живі, як той же Хрущов.
Де у Рівному був пам’ятник Сталіну — не пам’ятаю. Прислуховуючись до розмов дорослих, я зрозумів, що тих пам’ятників було одразу декілька. Один — навпроти вокзалу, другий у дворику пивзаводу. Розповідали, що той, що біля вокзалу, був якось уночі зруйнований чи то борцями з владою, чи то просто хуліганами. І в ту ж саму ніч пам’ятник від пивзаводу ніби перенесли на вокзал, щоб народ, який приїхав до міста, нічого не помітив. Ще один монумент тому ж Сталіну ніби стояв у сквері, який був перед нинішнім монументом Шевченку. Особисто жодного з них не бачив, бо у сквері на момент мого переходу в середню групу дитсадка вже стовбичив монумент Хмельницькому, той самий, що стоїть тепер біля бані на Грушевського, а перед вокзалом замість Сталіна вже була скульптура безіменного мужчини з голубами. Невідповідність фігури розмірам постамента була помітна одразу. Та хто на той постамент дивився?
Дивно, але пам’ятника Леніну в Рівному тоді не було взагалі. Бюстів, портретів і зображень цієї людини було вдосталь — чи не більше, ніж нині реклами. А от пам’ятника — жодного. Лише у 1967-му монумент таки встановили, аби потім поміняти його на Шевченка. Загалом із художніх образів того часу запам’яталися два — офіційний і неофіційний. Офіційний, у вигляді Леніна, його цитат і закликів до комунізму, був зображений чи не на кожній вільній ділянці стін та інших видимих носіях. Із зворотного боку цих носіїв та на задніх частинах стін і парканів народ писав інше слово, коротше за слово Ленін. Оскільки згадане слово, так само, як і слово Ленін пишеться однаково українською і російською мовами, визначити, чия саме ідеологія виявилась міцнішою за сталінізм та ленінізм, досі об’єктивно не вдається. Тим більше, що згадане слово і досі зустрічається подекуди на стінах та парканах.
Приблизно у ті ж часи вулиці знову почали називати іменами живих людей. Людьми цими були радянські космонавти. Іменами Гагаріна, Титова, Ніколаєва, Поповича та Терешкової було названо п’ять вулиць. До наших днів вціліли лише Гагарін і Терешкова. Чому саме — загадка для кмітливих. Наприклад для дітей, які нині вчаться читати і помічають те, на що дорослі, зайняті здобуванням грошей, не зважають. Нинішні діти, так само, як і діти початку шістдесятих, думають, що так і треба, не замислюючись, з якого дива у Рівному постійно міняють назви вулиць і встановлюють нові монументи замість старих.
Підтвердженням недолугості перейменовувачів рівенських вулиць може бути приклад двох назв часів «буржуазної Польщі», які вірні сталіністи-леніністи сорокових-вісімдесятих років не помітили. Це були вулиці польських знаменитостей Охотського та Колонтая. Малограмотні комуністи просто не знали, хто це такі, називаючи вулицю Охотського «Охотською», а вулицю Колонтая «вулицею Колонтай» (була така комуністка). Лише відносно нова хвиля перейменувань «знайшла» безневинних поляків і «очистила» від їхніх імен маленькі вулички. Про нинішні назви вулиць міста писати не буду. Нехай це зроблять ті, кому тепер по шість-сім років і кого зацікавить згодом причина, за якою вулицю Мічурина перейменували років п’ятнадцять років тому у вулицю Симиренка. Звісно, якщо нинішні діти знають, хто це такі.
Частина 8. Тепло і світло
На початку шістдесятих років у Рівному ще не було газу. Точніше, газ був. Але зовсім не той, за який нині сперечаються глави держав і урядів, на гуртовій торгівлі яким здобуваються неймовірних розмірів капітали «нових русскіх». Того газу було менше, і його можна було помацати власними руками. Розвозили його у червоних балонах спеціальні вантажні машини. Авто зупинялося біля нашого дому, у двері грюкав дядько з металевим ключем у руках і я, маленьке дошкільнятко, спокійно відчиняв двері незнайомцеві. Той мовчки заходив на кухню, спритним рухом відкручував приєднаний до плити балон і замінював його на той, що легко тримював на плечі. Ввесь процес займав десять секунд, після чого диво-богатир із балоном на плечі й ключем у руках зникав, аби приїхати знову за місяць. Подібне дивно читати нинішнім домогосподаркам, які лякають дітей чужими дядьками, яким не можна відчиняти двері. Нічого не вдієш — те життя, коли більшість рівнян практично не зачиняли свої оселі, минуло назавжди. Чи то люди були тоді більш добрими, чи то влада більш міцною. А може, все було простіше — брати в наших оселях не було особливо чого. Всі було однаково чи майже однаково бідні.
Газ у балоні (скраплений) використовувався домогосподарками економно: мови не було зігрівати кухню палаючою блакитним вогнем газовою конфоркою. За балон не тільки треба було платити, цих балонів не було вдосталь. Якщо випалив газ раніше, сиди і чекай, поки приїде за графіком ота сама машина. Диво у вигляді газової плити на кухні тоді було далеко не у всіх. Моя тітка, яка мешкала у старих одноповерхових кварталах поблизу нинішньої міської прокуратури, готувала їжу на плиті, що топилася… дровами. І таких кухонь по місту були тисячі. Коли не було газу чи дров, використовувалися примітивні електроплитки з відкритим електричним дротом, який, нагріваючись, і давав тепло. Це якщо було світло… Багато хто у ті часи продовжував користуватися таким реліктовим на сьогодні приладом, як керогаз. Цей кухонний пристрій горів з допомогою гасу. Гас смердів із великої кухні у сусідній комуналці навіть через перекриття між поверхами. Причина була проста — газовий балон «колективна кухня» випалювала миттєво, після чого кожен грів собі їжу як міг.
Оселі в Рівному опалювалися тоді двома способами: самотужки і центрально. Більшість старих будинків мала систему грубок, інколи з досить гарних кахлів, якими і зігрівалися мешканці. У сараях люди зберігали тоді в основному дрова та вугілля. Заготівля палива на зиму була окремим процесом, були певні норми. Дрова та вугілля не купували, а «виписували». Довкола цього крутилися особисті зв’язки, блат і таке інше. Тепла хотілося усім. Останні роки перед тим, як до Рівного провели, як тоді казали, «природний газ» (на відміну від скрапленого в балонах), запам’яталися мені торфобрикетами. Цими блискучими брикетами, трохи схожими на цеглини, мої батьки чомусь вирішили топити грубку замість вугілля. Брикети були такі гарні, що мені малому хотілося з ними гратися, щось із них будувати. Шкода було палити цю красу (не те що просте вугілля) у грубі. Але доводилось.
Опалення багатоквартирних будинків у центрі міста та військовому містечку називалося тоді поміж людей «паровим». У квартирах були ті ж самі, що і зараз, радіатори опалення. Але тепло до них йшло не централізовано, як тепер від бойлерних та котелень, а з… підвалів. Кожен новий дім мав тоді у підвалі власну котельню. Там працювали кочегари, які нагрівали воду для радіаторів опалення у котлах, спалюючи те ж саме вугілля. Купа вугілля була тоді неодмінною прикметою будь-якого багатоквартирного будинку. На власні очі я вперше побачив кочегара у чотириповерховому будинку на нинішній Соборній, який і зараз стоїть по правій стороні вулиці одразу після аптеки, не доїжджаючи до шляхопроводу з боку пивзаводу. У кочегара, який працював у підвалі цього дому, було ціле господарство, яке мені дуже сподобалось. Ми цілий вечір теревенили з кочегаром про життя, він навіть дав мені покидати лопатою вугілля у піч. А в цей час батьки шукали повсюди дитину, яка невідомо де зникла у морозний вечір. Більше мене до кочегарів не пускали.
Нагрівання води для ванн навіть у великих п’яти— і чотириповерхових будинках у центрі міста було тоді справою самих мешканців. У кухні замість нинішньої газової колонки стояв циліндричної форми «титан», який слід було нагрівати чи то дровами, чи то газом із балона. Мороки з цим було більше, ніж тепер, зате вода, коли треба, була насправді гарячою. Я навіть обпікся було у сусідів, коли приходив до них по-простому помитися, бо у нас ванни не було. Але про це ми згадаємо іншим разом. Коли я спробую згадати, де і як милися у Рівному сорок років тому.
Коротко про освітлення. Попри те, що сучасних економних ламп тоді не було, а на стовпах висіли звичайнісінькі лампочки, на вулицях було світліше, ніж тепер. Чи то розбивали ті ліхтарі не так інтенсивно, чи то електроенергію не економили. Тоді, коли вона була. Хоч з часу останньої війни на той час минуло майже двадцять років, а Хрущов пообіцяв комунізм у 1980-му, світло у Рівному зникало тоді постійно. Свічки та гасові лампи для освітлення були у кожній квартирі й використовувалися регулярно. Було щось по-старому романтичне у читанні підручника з математики при світлі звичайної парафінової свічки. Не вистачало лише гусячого пера, аби тикати ним у чорнильницю замість ручки за дві копійки і уявляти себе вченим із минулого століття. Народ без світла майже не страждав — побутової техніки у вигляді телевізорів, магнітофонів, пральних машин, холодильників і всього іншого у людей тоді майже не було.
Все це замінювало радіо, яке не вщухало з шостої ранку до півночі, незважаючи на те, було світло чи ні. І якщо «брехунець» на кухні можна було вимкнути, чого, щоправда, ніхто чомусь не робив, то репродуктори на вулицях гриміли цілий день, аби люди знали про плани Комуністичної партії, слухали потрібні передачі, долучалися до літератури і класичної музики. Програма була одна повсюди, так що пісня, передана по радіо, була приречена на всенародну популярність. Згадую, що особливо часто тоді по радіо крутили пісні «Хотят лі русскіє войни?» та «Я люблю тєбя, жизнь!». Не думаю, що сьогодні ці «хіти» пробилися б на радіо. А тоді, на початку шістдесятих, мелодії та слова цих пісень супроводжували нас і влітку, і взимку, і коли світили ліхтарі, і коли просто світило сонце. Про те, що тоді сонце світило краще, аніж тепер, читачі, думаю, вже давно здогадалися.
Частина 9. В останню путь
Ця частина спогадів про життя Рівного початку шістдесятих років буде присвячена не дуже радісному, але неминучому ритуалу відходу рівнян у кращий світ. Це сьогодні закриті автобуси-катафалки швидко і непомітно відвозять покійників на заміське поки що кладовище, де й відбувається обряд останніх проводів. Колись же кожне поховання в Рівному проходило так, що його не можна було не помітити. До похоронних традицій тих років повернемося згодом, а поки що означимо власне цвинтарі, де спочивають рівняни попередніх поколінь.
Якби наші місцеві історики з науковими ступенями реставрували місцезнаходження кладовищ Рівного років так сто п’ятдесят тому, ми б точно знали тодішні розміри міста. Бо ж цвинтарі традиційно розміщуються на околицях. І чим ближче могилки до центру, тим більш старовинні поховання там знаходяться. Зрозуміло, що майже п’ятисотрічна історія Рівного (вигадане комуністами 725-ліття нехай вони і відзначають) є невідпорним свідченням того, що живемо ми не на одному шарі поховань наших давніх предків. Особисто я і не підозрював, що спортивний майданчик школи №7 (тепер якась там гімназія), де ми з однолітками ганяли м’яча, знаходиться безпосередньо на зруйнованому в п’ятдесяті роки кладовищі дев’ятнадцятого століття, опис якого можна знайти у книзі Короленка «Дєті подзємєлья».
Гадаю, що ні для кого не є секретом, що наше наскрізь українське і патологічно патріотичне місто було до 1941 року населене в основному євреями. За різними даними, сини Ізраїлеві впродовж сотень років становили в нашому місті понад три чверті жителів. Єврейське кладовище знаходилося на північній околиці міста, займаючи територію, де зараз розташована наскрізь українська обласна державна адміністрація (символічно, чи не так?) і школа №5 (ніби ще не гімназія). Схили за адміністрацією і школою по правий бік від вулиці Литовської — теж колишні єврейські могилки. Власне, і сама вулиця, в нинішньому її варіанті, теж частково проходить по території колишніх поховань.
Єврейське кладовище було історично приречене після того, як євреїв (у колишній пропорції) в Рівному не стало, а головну міську синагогу перетворили у спортзал «Авангард» (він і досі там). Ще на початку сімдесятих можна було побачити старі ковані залізні ворота на це кладовище, дорога за якими вже нікуди не вела. Але і досі залишки гранітних монументів подекуди вилазять там із землі, ніби потривожені душі померлих.
Поляки — ще один наш споконвічний і практично зниклий у Рівному народ. Своїх померлих вони ховали на окремому кладовищі, що знаходилось на вулиці, яка в часи мого дитинства мала ім’я Горького (тепер Петра Дорошенка). Цю територію (досить невелику) радянська влада також використала у виховних цілях. Якщо на цвинтарях на Хмільній та Литовській були зведені школи, то польські могилки стали місцем для дитячого садка, який і зараз там. Мені було дев’ять років, коли по старих польських могилах пройшли екскаватори і бульдозери, після чого зі стін котловану майбутнього дитсадка стирчали кістки підданих польського короля. Ходячи туди пізно увечері, ми перевіряли свою дитячу хоробрість.
З цілком зрозумілих причин доля позначених вище єврейського, польського і ще одного (не знаю якого) кладовищ не загрожувала російському, а точніше, православному цвинтарю Грабник, який стояв собі аж до початку дев’яностих, поки його частково не зруйнувала вже нинішня влада. Теж заради будівництва. Але не школи чи дитсадка, як при «совєтах», а нового собору для церкви, очолюваної громадянином Денисенком (Філаретом).
Ще два масових поховання в Рівному з’явились у роки другої світової війни. Одне на східній околиці, де німці знищили у 1941 році десятки тисяч євреїв. Друге — на західній, де розстрілювали радянських військовополонених і тих самих євреїв. Обидва поховання відмічені були пізніше монументами. І якщо на сході поховання були віддані після війни під сади (оригінальне рішення), то на заході просто на місці масових захоронень військових були розміщені військова частина і військовий авторемонтний завод. Теж «логічно».
Тепер повернемось до шістдесятих років, коли поховання за релігійною чи національною ознакою стали минулим. Першим «спільним» цвинтарем у Рівному стало Дубенське кладовище. У п’ятдесяті-шістдесяті там ховали всіх. Бо всі були «радянськими людьми». Похоронна процесія у ті часи просувалася пішки від місця останнього проживання померлого аж до кладовища. Труну поміщали на відкритому кузові вантажівки ЗІМ-51 і прикрашали квітами та вінками. Авто поволі їхало в напрямку вулиці Ворошилова (тепер Дубенська). За ним йшли, як належить, родичі, друзі, близькі покійного. За ними йшов духовий оркестр. Процесія зупиняла рух транспорту в усьому місті й ніхто цьому не дивувався.
Більшість, точніше, практично всі траурні процесії проходили повз дім, де пройшло моє дитинство. Зізнаюсь, святкового настрою дошкільнятам подібна хода не додавала. Страшнувато було відірватися від веселих ігор аби пропустити машину з труною. Дивитися на покійника було водночас і страшно, і цікаво. Ми не знали тоді, що рідна радянська влада вже подбала про те, аби позбавити нас цього сумного і майже щоденного видовища. На північ від Колоденки вже готували місце для нинішнього міського цвинтаря, який має поміж людьми незрозумілу назву «Молодіжне».
Навряд чи нинішні патріоти з держадміністрації зможуть пояснити цю загадкову для нормальної людини назву. А з’явилася вона так. У середині шістдесятих років у Рівному було введено новий маршрут міського автобуса, зда’ється, 22 чи 23 номер. Автобус з’єднував вокзал і північну частину села Колоденка, куди якраз збудували дорогу. Якийсь розумник, а може, і сам Луценко-старший, який тоді практично керував нашим містом, назвав зненацька цей куток Колоденки «селище Молодіжне». Якби не автобус, який щодня муляв очі всьому місту, цієї назви ніхто б і не помітив.
За збігом обставин, нове міське кладовище було розміщене якраз за кінцевою зупинкою того самого маршруту. Так назва «Молодіжне», яка так і не прижилася для міфічного «селища», потроху перейшла на цвинтар. І хоч назву автобусного маршруту згодом кілька разів змінювали, назва «Молодіжне» так і закріпилася за кладовищем. Чому? Може, за наявність у собі певної частки чорного гумору, який так потрібен у тяжкі хвилини прощання з рідними і близькими, яке вже четвертий десяток років відбувається для рівнян саме на «Молодіжному».
Хочеться сподіватися, що цвинтар, на який відвезуть нас із вами, дорогі читачі, новою владою ще не тільки не названий, але й не запланований. І не будемо тих патріотів підганяти. Згода?
Частина 10. Пляж
На початку шістдесятих я й не здогадувався, що був присутнім під час зародження в наших краях пляжу як явища. Для перевірки підіть до науковців краєзнавчого музею чи обласного архіву і запитайте, де був у Рівному пляж до, наприклад, 1960 року? Відповіді ви, скоріше за все, не одержите. Тому що в народній культурі ніколи не було такого явища, як кількагодинне лежання на пісочку під сонцем біля річки з поїданням їжі, розпиванням напоїв, грою в карти і слуханням радіо. Наші діди і прадіди, бабусі й прабабусі в річках купалися і плавати вміли. Проте сам процес купання мав споконвіку більше гігієнічну функцію — народ мився в річках. І виглядало це не так поетизовано, як у кінофільмах, де струнка героїня знімає з себе все і, розпустивши коси, плавно входить у ставок під стривожене сопіння випадкових і невипадкових свідків.
Пляж у Рівному спочатку виник стихійно. Сприйнявши нову моду, жителі міста приходили на берег Усті, ще не взятої в напіврозвалений нині бетон, і лягали там, де хто бачив, просто на траву чи пісок. Такий імпровізований пляж тягнувся від водоканалу, де під вербами (старими, а не тими, що зараз) було найглибше місце в Усті й аж до Басового Кута, зарослого ряскою. По правій стороні за насипом дитячої залізниці були в ті часи напівдикі плавні, частково перекопані місцевим людом під городи. Там, де не можна було садити картоплю, а ця територія охоплювала площу від нинішньої бензозаправки аж до «ринку Дикого», протікали неглибокі потічки, серед яких була добра сотня острівців. На ближні з них нас водили з дитсадка ловити коників. На дальніх засмагали голими жінки. Тоді нудистів ще не було, тому кожна з них окремо ховалася в кущах.
У місцях відкритого засмагання народ знаходився здебільшого в тому, в чому і був. Чоловіки лежали горілиць у здебільшого темно-синіх «сімейних» трусах, жінки робили те ж саме в рейтузах до колін і атласних ліфчиках. Спеціальні купальні костюми були тоді екзотикою. Їх робили із звичайного трикотажу, і були вони страшних кольорів і фасонів. Але й потворні плавки тих часів на заважали молодим людям відкривати для засмаги максимальну площу своїх тіл.
Приблизно в ті ж часи з’явилися переносні радіоприймачі. Піти на пляж без радіо було майже непристойно. Народ тоді, власне, як подекуди і тепер, ще не вмів цінувати тишу природи і спів птахів. Тому музика грала уздовж всього майже кілометрового простору, всіяного підставленими під сонце людськими тілами. Коли наставала, наприклад, друга година дня, всі радіоприймачі дружно пікали сигналами точного часу, що було мені особисто дуже зручно, коли я першокласником бігав купатися потай від батьків.
Десь у році 1965-1966-му на Басовому Куті збудували нинішню дамбу і бетонний водоспад із ніби шлюзом, котрий так жодного разу і не спрацював. Тоді був лише один пляж — просто від дороги на піску попід горою, де зараз плавальний басейн. У воді були закріплені буйки, на човнах сиділи рятувальники. З протилежного боку пляжу не було, так само як і вежі для стрибків, нині аварійної. Сервіс був на нинішньому рівні — прокат човнів, лимонад-морозиво на лотках плюс бочка з квасом по три копійки за склянку.
Пройшло зовсім небагато часу і Басів Кут разом з набережною Усті перестав вміщувати всіх бажаючих насолодитися пляжним відпочинком. Народ поїхав до… Решуцька. Це була просто якась пошесть. Левада біля села Ходоси за десять кілометрів від міста стала влітку у вихідні центром міського життя. «Решуцьком» це місце звали за назвою залізничного перегону, куди приходив з Рівного приміський потяг (дизелів та електричок ще не було). Веселий димок паровоза супроводжував п’ятнадцятихвилинну подорож залізницею. Від залізничної станції Решуцьк до Горині було два кілометри лісом або бруківкою. Люди весело долали цю відстань і лаштувалися засмагати, зігнавши корів із їхніх споконвічних пасовиськ. Їхали також автобусами, які у неділю йшли від того ж вокзалу чи не щогодини. Маршрут так і називався: «Ровно-Решуцьк (пляж)» і пролягав через Кустин.
За кілька років після появи моди «на Решуцьк» уздовж Горині виросла ціла структура відпочинку. Була збудована асфальтова дорога від траси Рівне-Сарни. Профкоми підприємств почали зводити уздовж пляжу будиночки для начальства і бази відпочинку для працівників. Лише Горинь залишалась тою ж самою, стрімкою і каламутною.
Невід’ємною частиною нової «пляжної культури» міста стали у ті роки регулярні чутки про утоплеників в Усті та особливо на Горині. Газети про таке тоді не писали. Тому всі жахливі подробиці потоплення відпочиваючих передавалися очевидцями із уст в уста. Що надавало відпочинку біля річки ще більшого шарму.
Все це тривало кілька років. Вже на початку сімдесятих мода «на Решуцьк» зникла зовсім. Залишалося лише дивуватися, що гнало тисячі людей на берег каламутної річки із сильною течією? Напевно, молодий ентузіазм народу, який вперше в історії відчув смак пляжу, смак відпочинку на природі «по-городському».
Сьогодні про пляжі початку шістдесятих нагадують хіба що забетонований берег Басівкутського водоймища, асфальтована дорога до пляжу, яку так і залишили, не добудувавши за сорок років один кілометр від Ходосів до Хотині, порожні будиночки уздовж колишнього Решуцького пляжу, де нині, як і до цього, пасуться корови, кози та вівці. Нині Басів Кут і Решуцьк замінили для рівнян пляжі Середземного, Егейського, Червоного, а для тих, хто скромніший, Чорного моря. Недалеко той день, коли хтось із місцевих чи приїжджих багатіїв купить колись народні пляжі собі, аби приєднати до маєтку, зведеного на цілком законно відведеній місцевим виконкомом земельній ділянці. Не виключено, що на Басовому Куті влаштують коли-небудь платний пляж з аквапарком. А може, все так і залишиться занедбаним, викликаючи у школярів шістдесятих все більш туманні з кожним роком спогади.
Частина 11. Школи та храми
У назві чергового розділу спогадів про місто 60-х років я недарма поєднав інституції, які в ті часи були найжорсткіше, напевно, відрізані одна від одної. Церква і релігія не повинні були тоді справляти жодного впливу на виховання дітей, тобто нас. Але виховання наше відбувалось таки не тільки у стінах шкільних приміщень, а і за їх межами. А на вулиці, як відомо, і стіни виховують.
Почнемо, однак, саме із шкіл, яких на середину шістдесятих років було в місті десь із півтора десятка. Почнемо за номерами. На щастя, у ті часи не займалися окозамилюванням і грою у назви. Школа вона і була школою, а не гімназією, ліцеєм, училищем чи як там ще можуть переназвати місця навчання дітей спритні педагоги і педагогині. Особливо, коли одержують хоч якусь владу. Пригадати школу №1 не можу. Теперішньої школи на вулиці Литовській тоді ще не було, а де була колишня, ніхто не показав. Другий номер носила не так давно збудована школа біля стадіону. Вона була восьмирічка, тобто середньої освіти не давала. Після неї слід було йти або в ремісничі училища, перейменовані у сімдесяті рокі в ПТУ, або в технікум, або просто на роботу. Був іще варіант — довчитися два класи в іншій школі.
Найдревніша з існуючих у Рівному шкіл — третя. Її приміщення, зведене близько ста років тому, стоїть ще досі на тихій вулиці неподалік пивзаводу практично не перебудоване, причому останні півстоліття там існує саме школа і саме під цим номером. А спочатку, як нам розповідали, у цьому приміщенні нібито була військова конюшня. Звісно, саме у цій школі я і навчався.
Четверта школа у шістдесяті не існувала. Колишній її «офіс» з двох поверхів і досі стоїть на колишній вулиці Горького, чекаючи чи то знесення, чи то надцятої перебудови. Певно, пам’ятник архітектури. Школу №5 якраз тоді збудували на горі за єврейським цвинтарем. Де була школа під цим номером раніше, теж не знаю. Шоста школа на той час вже прикрашала собою пагорб над селом Дворець, якраз перед цим включеним до міських земель. Типова радянська школа: точно таких у Рівному ще тоді збудували ще три — дванадцята на Київській і двадцята на колишній вулиці Титова (логіка підказує, що школа ця з’явилась трохи раніше, ніж тодішня назва вулиці, тому і простояла довше) і двадцять перша на вулиці Шевченка.
Ще дві школи-близнючки, сьома і п’ятнадцята, мало того, що були зведені за одним проектом, окрім цього, мали ще одну схожість. В обох закладах тоді почали вивчати англійську з першого класу і навіть викладати англійською географію в шостому класі. Сьома школа була українською, п’ятнадцята — російською. Відповідно в одній вчилися в основному діти україномовного начальства, в іншій — російськомовного. Проте між собою в обох школах учні говорили, не англійською, а російською. Це був такий собі прообраз нинішніх гімназій. Приміщення школи №7 було знесено у кінці вісімдесятих, а споруду п’ятнадцятої трохи згодом було реконструйовано.
Дев’ята школа знаходилась у шістдесяті роки у примішенні нинішнього міськвно в центрі міста. Була вона восьмирічкою, тому практично всі діти приходили донавчатися до нашої, третьої школи. Десята школа в ті роки щасливо знаходилась там, де і зараз, тобто на Грабнику, і теж була восьмирічкою з донавчанням у вже згаданій 12-й школі. Одинадцяту школу тоді щойно будували, тринадцятої не було взагалі, чотирнадцята, шістнадцята та сімнадцята були восьмирічками і знаходились десь у приміських селах, займаючи старі дерев’яні приміщення. Залишається дев’ятнадцята школа, яка тоді була у двоповерховому будинку на Набережній, формально відносячись до вулиці Кубанської. Будинок цей добре видно зі шляхопроводу ліворуч одразу за річкою. У це приміщення школа перейшла з колишньої вулиці Чапаєва, віддавши споруду ремісничому училищу із загадковим номером 38. Цікава 19-та школа була тим, що до шкільної реформи п’ятдесятих років вона була «залізничною» і підпорядковувалася не тільки міськвно, а й залізничній станції, як напіввійськовій організації.
Реформи в школі були завжди. На мій перший клас припав перехід з одинадцятикласної середньої школи на десятикласну. Тобто у школі було одразу два випускних класи — десятий та одинадцятий. Неясно було — кому краще. Чи тим, хто на рік довше походив до школи, чи тим, хто на рік раніше з неї вийшов. Співвідношення мов навчання у шістдесяті роки було таке — сім шкіл з російською мовою навчання, решта — українські. Польських, єврейських чи ще яких шкіл тоді в місті вже не було, власне, як і досі.
Звісно, що всі діти-школярі були тоді «жовтенятами» і »піонерами». Дурненькі, ми тоді справді вірили у те, що у 1980 році настане обіцяний Хрущовим комунізм і все у магазинах буде безплатно. Діти — що поробиш!
Єдиною діючою церквою на той час залишалась дерев’яна ротонда на вулиці Шевченка, яка й досі там. Були ще церкви (православні, ясна річ) у Золотієві, Басовому Куті, Новому Дворі, Тинному та інших приміських селах. Так що задовольнити свої релігійні потреби (саме так це тоді називала офіційна влада) народ міг вільно, але здебільшого за містом. Мене самого хрестили у Тинному.
Воскресенський, собор був закритий не пам’ятаю коли. У 1962-му, здається, році, з храму було зірвано хрести. І стояв він порожній, використовуючись владою як склад. Те ж саме було з католицьким костелом, який лише наприкінці шістдесятих обладнали під кінотеатр, а згодом під органний зал.
Ще у двох храмах ми, діти, займалися спортом. Ми навіть не здогадувались, що зал «Авангард» у центрі міста — колишня іудейська синагога. Там було два зали — гімнастичний та ігровий. Обидва і досі існують, щоправда, гімнастів замінили атлети-«качки», віддавши половину приміщення під магазин. Спортзал, причому двоповерховий, був і в нині діючому костелі, що біля Будинку офіцерів на Соборній. Внизу займалися гімнасти, нагорі — волейболісти та баскетболісти.
Отак ми і долучалися до храмів, граючи в їхніх стінах у м’яча. Храми були чужої для більшості з нас віри. Тому нам малим і не розповідали, де саме ми фізично удосконалюємось.
Остаточно поєднала храми та школи мого дитинства назва Шкільної вулиці, на якій не було жодної школи. Комуністи чи то не додумались, чи то полінувались замінити назву вулиці, названої колись давно на честь синагоги, яка серед українців позаминулого століття звалася «школою». Отак і ходили ми, школярі, по Шкільній вулиці до колишньої синагоги грати у баскетбол. Такі й виросли.
Частина 12. Кафе та ресторани.
Перед тим, як спробувати поновити у пам’яті зовнішній вигляд, порядки і традиції закладів громадського харчування Рівного шістдесятих років, хочу нагадати читачам середнього і молодшого поколінь, що ні про які приватні кафе чи бари у ті часи і мови бути не могло. Країна будувала комунізм, в якому все мало бути безплатним. Тому ресторани з офіціантами випадали з офіційної пропаганди, оскільки були зовсім не комуністичними за своєю суттю. Результат у вигляді «радянського ресторану» був специфічним.
Але почнемо з простого, з найдешевших їдалень найнижчої «націночної категорії». Загалом таких категорій було три. Перша — робітничі, студентські та шкільні їдальні, де «м’ясна» котлета могла коштувати 12-25 копійок, а борщ — 5-10 копійок. Якщо додати гарнір за 3-10 копійок, компот за п’ять або чай за дві копійки, то пообідати у такій їдальні можна було за 25-60 копійок. На початку 60-х у їдальнях був безплатний хліб, чим вправно користувались студенти та школярі, макаючи безплатний хліб у безплатну гірчицю, яка теж стояла на столах. За рік-два цю практику прикрили.
Не знаю, як хто, а я ті котлети в їдальні їсти не міг. Застрягали вони у дитячій горлянці й відмовлялись проходити далі. Тому в школі та піонерському таборі я обмежував своє харчування борщем і компотом. На щастя, вдома завжди можна було доїсти те, що не доїв у їдальні.
Заклади з такими цінами розташовувались здебільшого всередині шкіл, інститутів, промислових підприємств та установ. Винятком була залізнична їдальня, яка знаходилась на першому поверсі будинку на вулиці Сталіна, за яким зараз шлагбаум для заїзду на «ринок Дикого». До тої їдальні люди, в основному водії вантажівок, з’їжджалися з усього міста. Решта їдалень мали вже другу націночну категорію, обід там вже коштував не менше карбованця. А харч був приблизно той самий. Такі їдальні були в шістдесяті роки на вулиці 17 Вересня (нині Чорновола), на вулиці Дундича (тепер Поштова), на Замковій та ще в кількох закутках центра міста. До таких їдалень ходили здебільшого не їсти (дорого), а розпивати спиртне. Мужчини брали в магазині на двох чи на трьох пляшку горілки за 2 крб. 87 коп., приходили до такої їдальні і замовляли той страшний шніцель. Один на всіх. Буфетниці «не помічали», що мужики розпивають горілку, а ті, у свою чергу, «не помічали» жахливого смаку закуски. Про санітарний стан таких їдалень говорити не доводиться. Чому люди пили горілку в таких антисанітарних умовах? Тому що в ресторанах, у закладах найвищої, третьої націночної категорії, було дуже дорого.
Нагадаю, що зарплата сімдесят карбованців на місяць була тоді нормальною, а оклад сто п’ятдесят вважався дуже великим. Окрім зарплати, більшості людей взяти грошей не було де. Ось і порахуйте, чи багато можна було ходити по ресторанах при заробітку 3 рублі на день, при тому одягати себе і дітей, їздити у транспорті й таке інше. Народ рахував кожну копійку.
Перед ресторанами, які таки тоді існували, зупинюсь на буфетах. Буфетом у шістдесяті роки називалося приблизно те, що тепер зветься баром. Там продавали тільки пиво, горілку, вино та «холодні закуски». Буфети були у банях, кінотеатрах, на вокзалі й може ще десь. Не згадаю, бо був тоді занадто малий, а у буфетах тих бував виключно з батьком, який купував мені шоколадку за 26 копійок, за що я був згоден певний час терпіти розмови дорослих дядьків під пиво, ковбасу та оселедці.
Ресторанів тоді в Рівному було аж три. Один, найцентральніший і найдорожчий — «Україна», знаходився на новозбудованій тоді Театральній площі, там, де тепер торговий пасаж. Ще один ресторан звався «Спорт» і знаходився там, де й зараз, ще один був на вокзалі у нинішньому приміщенні квиткових кас, що праворуч від центрального входу.
В ресторанах готували дуже смачно, грала музика, люди були вдягнені по-святковому. Два-три рази на рік до нас приїжджали в гості родичі з Києва та Москви і це було приводом піти до ресторану. В ресторанах тих часів можна було курити, але диму не відчувалося — високі стелі та нова вентиляція робили свою справу. Офіціанти були вдягнені акуратно і в основному були жінками. Прийнято було замовляти горілку, салати і щось м’ясне. Більш-менш пристойна вечеря на одну особу коштувала не менше трьох карбованців. Шампанське, хоч було дешевим і якісним, цінувалось не дуже.
Музика грала модні мелодії того часу в основному у повільних ритмах. Один-два рази за вечір оркестр грав рок-н-рол, під який молоді стиляги (було таке слово) танцювали твіст, шокуючи «солідну» публіку. Було помітно, що відвідувачі діляться на кілька частин. Для одних ресторан був подією, яка завдавала удару по сімейному бюджету. Для інших ресторан був звичайним місцем проведення часу. Звідки ці люди брали стільки грошей, не знаю.
Приблизно із середини шістдесятих років у громадському харчуванні міста настали зміни. Замість звичайних їдалень почали з’являтися кафе із грайливими назвами, столами на тонких ніжках, кавою, морозивом і сухим вином. Першим таким кафе став «Супутник», який відкрили при виході з парку Шевченка. Це була вже не їдальня, хоча можна було замовити шніцель, і ще не ресторан, бо не було гардеробу. Вечеряти було не обов’язково: можна було взяти по чашці кави чи по бокалу вина і сидіти собі у чистоті і при музиці майже як у Європі. Звісно, що «Супутник» тоді став років на три-чотири головним місцем відпочинку молодих рівнян. Були заклади простіші. У приміщеннях колишніх їдалень міняли меблі й встановлювали «роздачу», ту саму, уздовж якої рухалися клієнти із підносами в напрямку каси.
Не повірите, але перша «роздача» з’явилася в Рівному вже ближче до сімдесятих років. До того ж були або офіціанти, або самообслуговування. Воно виглядало так: хліб, компот, салати і десерти купували прямо у буфеті, а на гарячі страви буфетниця видавала талон, з яким слід було самому підійти до віконця кухні й попросити подати вам звідти борщ чи «вторе».
Із словом «вторе» у мене взагалі була окрема історія. Маючи в школі п’ятірки з мови, я намагався поправляти буфетниць, щоб вони казали не «вторе», а «друге» або «второє», не «рознос», а «піднос» і так далі. Робив я так доти, доки не зробив перше у житті наукове відкриття, з якого нині можна за бажання склепати дисертацію з якого-небудь історичного мовознавства. Справа в тому, що страви, які готували у рівенських їдальнях 60-х років, не можна було назвати «котлетами», «шніцелями» чи «біфштексами». Ці потворні шматки чогось смажено-коричневого разом із сухими макаронами, политими смердючою підливою, можна було називати тільки словом «вторе». Що і робили буфетниці, певним чином очищуючи своє заплямоване краденим м’ясом сумління.
Загалом же народ у Рівному в ті часи харчувався здебільшого вдома. Екзотикою для більшості був не тільки ресторан, а й звичайнісінька їдальня. Занадто бідні ми були тоді, щоб їсти не вдома.
Частина 13. Начальство.
Сорок років тому в нашого міста теж були керівники. Формально громадяни їх самі в тій чи іншій формі обирали. Насправді ж ніяких виборів не було. Пригадую, як я вперше потрапив на вибори ще зовсім малим. Напевно, мене просто не було з ким залишити вдома, тому батьки повели мене з собою в «агітпункт», який був одночасно виборчою дільницею. Там все було майже так, як і зараз. Сиділа виборча комісія, до якої слід було підійти, аби одержати бюлетень. З бюлетенем у руках люди йшли одразу до скриньки і кидали його туди. Кабіна для голосування стояла метрів за п’ять навпроти урни і була зашторена завісою з темно-червоного оксамиту. Але ніхто до тої кабіни не йшов. Мені дуже хотілося зайти за ту шторку і подивитися, що всередині кабіни. Але мати тримала мене міцно за руку і не дала змоги підірвати соціалістичну демократію.
Згодом мені пояснили, що у бюлетені є лише одне прізвище, яке за бажання можна закреслити, зайшовши до кабінки. Але ніхто цього не робить, тому що, по-перше, все одно оберуть того, хто в бюлетені, по-друге, матимеш потім неприємності, по-третє, воно тобі треба? Прізвища в бюлетені ніхто не читав. Навіщо їх було читати, коли портрет кандидата висів на стіні «агітпункту», коли про кандидатів писали газети? Але навіть цього народ не читав. Люди голосували не дивлячись, після чого йшли до буфету, де в день виборів завжди продавався дефіцит, тобто така закуска, якої в магазині не було.
У підсумку таких виборів формувалися ради всіх рівнів. Як і зараз, вони були районними, міськими, обласними та верховними (СРСР та УРСР). Народ одноголосно обирав тільки депутатів. А вже ті на сесіях так само одноголосно обирали голів відповідних виконкомів. Голів власне рад тоді чомусь не існувало. Зате були перші секретарі комітетів Комуністичної партії, яких обирали на партійних конференціях і які були реальними керівниками.
Таким чином, у Рівному тих часів було два начальники: перший секретар обкому і перший секретар міськкому (горкому, як тоді казали). Обком і горком знаходились за парканом нинішнього краєзнавчого музею. У великому будинку з колонами був обком, а у маленькому збоку — горком. Закритий кущами (нині вирубаними) з одного боку за обкомом стояв тихий будиночок для прийомів, де жили гості з «центру», коли приїжджали до Рівного. З іншого боку за спорудою обкому був розташований «обкомівський гараж» із транспортом начальства.
Прізвищ тодішніх керівників я називати не буду. Тому що можу щось переплутати у спогадах, а родичі образяться. Сталося так, що я досить непогано знав побут тодішнього першого секретаря обкому, тому що грав з його сином у футбол. Жив керівник області у будинку на вулиці Калініна (тепер Драгоманова). Двоповерховий дім, де зараз обласна філармонія здає кімнати комерсантам, зберігся із часів буржуазної Польщі й мав дві досить розкішні як на той час квартири. Керівник області займав одну з них.
Харчі першому секретарю возили машиною на замовлення. Була така послуга: певна кількість осіб мала змогу замовити собі харчові продукти заздалегідь. Гроші за ці харчі у них потім вираховували із зарплати. Був у «першого» службовий автомобіль «Волга» із номером «80-01 рвб». У міського «першого», який жив у двоквартирному особняку майже навпроти, авто мало номер «70-01 рвг». Це були перші на моїй памяті «блатні» номери. Окрім перших секретарів, такі номери з останніми цифрами 02, 03, 04... і так далі були на службових авто їхніх заступників і начальства нижчого рангу.
Як не дивно, але власних авто у тодішніх начальників не було. Навіщо їм було з ними возитися, коли у потрібну мить завжди напоготові була службова машина? Такою машиною з дитсадка забирали одного хлопчика з моєї групи. Батько, як видно, був начальник. Сину це не допомогло — він спився і вже років десять «стріляє» у мене гривню при зустрічі на знак дитячої дружби.
Зате власне авто було у мого батька. Скромний, але власний «Москвич 408» робив простого водія дуже бажаним у компанії рибалок. У батька була машина, а у друзів — місця, де можна було порибалити. Серед тих друзів було кілька начальників не першої величини. Завдяки їм я ще хлопчиком побував на лісових дачах для начальства. Туди вели непомітні дороги крізь хащі, де завжди був ставок, а у ставку завжди була риба. Особливих розкошів на тих дачах я не пригадую. Головною принадою була сама природа, найкращі куточки якої начальство відгороджувало для свого відпочинку.
Начальник 60-х років мав бути скромним у побуті. Бо за спиною була купа «товаришів», які тільки й чекали, аби «настукати» на керівника і зайняти його місце. Що мав тодішній керівник міста чи області у винагороду за свою посаду? Нормальне житло, відсутність проблем із транспортом і харчуванням, можливість задурно відпочити на морі. Оце ніби і все. Будь-який сучасний бізнесмен має нині на порядок більше статків, ніж мали сорок років тому тодішні «мери» та «губернатори» (ненавиджу це слово). Інша справа, що у більшості людей тоді не було ні нормального житла, ні вдосталь харчів, ні службових авто. Зате прості люди мали семигодинний робочий день, їх ніхто не піднімав серед ночі на наради. Вони не думали щосекунди про виконання плану.
Син першого секретаря обкому відверто заздрив мені у ті роки. Заздрив, бо я їздив на море з батьками. І хоч жили ми там у наметі, а їжу готували на переносній гасовій плитці, ми були разом. А його батько, перший секретар, міг відпочивати тільки після того, як область збере урожай. Тобто восени, коли син вже мав ходити до школи. І нехай той хлопець щороку їздив на службовій машині в «Артек», де відпочивали такі ж, як і він, не я заздрив сину першого секретаря, а він мені. Бо в скромних піонерських таборах усі були свої, а в розкішному «Артеку» — чужі.
Звісно, були у житті начальників 60-х років такі речі, про які я не міг знати. Можливо, мали вони щось таке, заради чого варто було робити партійну та комсомольську кар’єру. Поїздка на два тижні за кордон у складі «савєцкой дєлєгації» теж була нагородою для начальства. Як оцінити цінність такої нагороди тепер, коли сотні рівнян щотижня відлітають на відпочинок на теплі моря в екзотичні країни?
Головною прикметою начальників тих часів була, напевно, їхня повна непублічність. Керівники ніколи не показували на людях свою перевагу в рівні життя чи статусі. І не тому, що люди їх обирали. Цього якраз не було. А тому, що було в країні вище начальство у вигляді «Політбюро ЦК КПРС». Портрети членів того Політбюро розвішували по залах, мов ікони, а на свята виставляли поруч із трибуною для начальства. Таким чином, двічі на рік (1 травня і 7 листопада) рівняни бачили на площі великі портрети головного начальства і маленькі фігури начальства місцевого. До початку шістдесятих трибуна, повз яку йшли святкові «демонстрації трудящих», стояла на місці нинішньої «колони Божої Матері». Після побудови драмтеатру трибуну почали ставити на Театральній площі, а з 1968-го трибуна стояла вже на площі Леніна (нині майдан Незалежності).
Начальників з тої трибуни тоді не боялися, але й не поважали. Керівників сприймали як погоду, змінити яку немає змоги. Якби ж хтось лише натякнув тоді на те, що в Рівному люди будуть самі обирати собі начальство поміж кількох кандидатів, ніхто б у це не повірив.
Частина 14. До нового універмагу .
Центральний універмаг Рівного нещодавно відзначив своє сорокаріччя. Як це завжди буває, від того магазину, що був відкритий у шістдесяті роки, тепер залишились лише стіни. Стіни, треба сказати, міцні. Тому що універмаг був ледь не останньою новобудовою соціалізму, зведеною з достатнім рівнем якості. Відкриття універмагу було настільки великою подією для міста, що магазин цей ще кілька років називали «новий універмаг». Але про все по порядку.
Структура головної торгової вулиці міста, на початку шістдесятих років названої «Ленінською» (тепер Соборна), залишалась у ті часи майже такою, яка була «за Польщі». Починаючи від річки аж до парку Шевченка, права сторона вулиці представляла собою майже суцільну низку двоповерхових будівель єврейської архітектури, суцільно зайнятої торговими закладами. Не була винятком і свіжозбудована Театральна площа, де у двох нових чотириповерхових «сталінках» були перукарня, фотоательє та два магазини, які хоч і у зміненій формі дожили до наших днів. Єдиною відмінністю тих років була арка навпроти театру, через яку можна було заїхати у двір ювелірного магазину. Згодом арку замурували. Кажуть, що через скарги мешканців верхніх поверхів, серед яких було чимало начальників, у тому числі і з КДБ.
Починалася ж торгова вулиця там, де зараз новий підземний перехід із підземними торговими рядами. Ряди магазинів йшли суцільно і їм, здавалося, не буде кінця. Були там і перукарня, і кафе, і кінотеатр і зовсім маленькі майстерні з ремонту одягу та взуття. Найбільш екзотичною була крихітна кімнатка, що розташовувалася якраз перед будинком культури залізничників. Там була майстерня з... розтягування шапок. З допомогою спеціального пристрою, схожого на знаряддя для тортур, непримітний дядечко перетворював капелюх 56 розміру на 58-го.
Всі магазини та інші заклади у кварталах від костелу до Театральної були ще із старих часів. Таким був, наприклад, рибний магазин навпроти теперішнього стриптиз-ресторану «Ліон». Запах від цього магазину йшов на півсотні метрів. Вивіски, ясна річ, були нові. Правду про минуле магазину промовляли мозаїчні пороги, на яких було закарбовано первісний профіль закладу. Так, на порозі магазину, де торгували бакалією та консервами, було написано по-польськи «mieso», тобто «м’ясо». В магазині ж м’яса не було. Самі кістки, які пізніше навчились називати «субпродуктами».
Посередині кварталу, навпроти нинішньої зупинки громадського транспорту, знаходився магазин «Дитячий світ», який після побудови нового універмагу перевели в приміщення старого універмагу на теперішній Базарній. «Дитячий світ» мав два поверхи, з’єднані скрипучими дерев’яними сходами. Більше двоповерхових магазинів не було. Трохи далі на маленькому п’ятачку, вільному від забудови, стояв дерев’яний тир, де за три копійки можна було вистрілити з пневматичної гвинтівки по мішені. Нелегким був мій дитячий вибір — за три (один постріл) копійки можна було випити склянку води чи квасу, а за п’ятнадцять (п’ять пострілів) — купити вершкове морозиво з шоколадним наповнювачем. Але романтика стрільби з майже справжньої зброї часто перемагала прозу дитячого шлунка. І діти постійно юрмилися біля тиру.
Поруч із тиром «заправляли сифони». Народ тоді взяв моду на сифони з газованою водою. Сифон коштував приблизно карбованець, а залити в нього газировки — шість копійок. За це клієнт мав вдома два літри газованої води. Черга з бажаючих мати вдома власну газводу, кілька років прикрашала пейзаж кварталу. Черги за всім були тоді нормальним явищем. Люди спокійно стояли за ковбасою, за хлібом (у 1964-му) і ще багато за чим. Зате в магазині «Гудзики» черг не було ніколи. Так само як і в магазині шкільного приладдя, де після 1 вересня можна було вільно почуватися цілий рік.
За магазином шкільного асортименту, де продавали також репродукції картин у дерев’яних позолочених рамах, йшов поворот на Замкову, яка тоді була зовсім тихою вулицею. Єдиним, що привертало увагу, була глуха стіна, на якій постійно вилізала якась стара польська реклама. Стіну фарбували, фарба злазила і напис польською мовою якийсь час тривожив радянських трудящих.
Наступною торговою точкою на Ленінській був магазин грамплатівок, де теж ніколи не було занадто людно. Зате звідти завжди лунала музика, а вивчати каталог платівок, який вивішувався тоді просто на стіні, було неабиякою розвагою. Простір перед магазинами прикрашали металеві поручні під вітринами. Дітьми ми любили на тих поручнях сидіти, не підозрюючи, що конструкція ця була передбачена колись для зашторювання вікон магазинів. Лише згодом, багато років по тому, я побачив такі штори на фото в музеї. Театральна площа тоді продовжувалася не нинішньою спорудою недавно зниклого центрального гастроному, а ще рядом будинків із магазинами, серед яких виділявся книжковий магазин «Думка». Книжки там завжди були найкращі. Але вони не продавалися. На них слід було підписуватись заздалегідь, як на газети. Передплата на книжки була обмеженою. Тож у тих, хто не мав «блату», тобто можливості передплатити видання, залишалось право подивитись на книжки без права їх купити. Зараз це звучить дико, а тоді це було нормою. У дворі цього кварталу, там, де тепер Будинок одягу, стояла закусочна з пивом та бутербродами. За нею був суцільний ліс аж до обкому (теперішнього музею). Ліс цей вирубали тільки у 1973 році, коли будували нинішній парк з озером.
Двоповерховий будинок був і перед закритим тоді вже собором. Що там було, не пам’ятаю, зате добре затямив, що в нинішній, здається, семінарії, був тоді «будинок піонерів», де діти займалися у гуртках з технічної та гуманітарної творчості. Мене вчителька направила було туди у гурток художнього читання, але нічого у мене з тим читанням не вийшло. На відміну від дитячих куплетів напівпристойного змісту, які запам’ятовувались вмить, вірші про щасливе радянське дитинство в голові ніяк не трималися.
Ну розі вулиць Ленінської та Комуністичної росло тоді величезне дерево — чи то граб, чи то липа. За деревом, приблизно там, де зараз магазин «Сезам» та кафе «Блюз» була перукарня, в якій чаклував віртуоз своєї справи дядя Міша. Цирульню цю тоді в народі звали «У жида» і з задоволенням ходили туди голитися та стригтися.
Про перукарні ми згадаємо в іншій главі, а зараз пройдемо по порожньому місці на самому розі, де була тоді якась медична контора, а з боку Ленінської — магазин з автоматами з газводою і тістечками. Теж в автоматах. Кидаєш десять копійок — вилітає тістечко. За автоматами приглядала тіточка за великим прилавком. Вона розмінювала гроші для автоматів і ще щось продавала. З часом все більше тістечок продавалося вручну. Автомати ж, окрім тих, що з газводою, один за одним зламалися і були демонтовані.
І лише за цим «солодким» магазином після існуючого і нині триповерхового будинку побудови сорокових років відкривався вид на новий універмаг. У ті часи універмаг вражав усім — три торгові поверхи, прекрасне освітлення та опалення взимку. По універмагу цікаво було просто гуляти. Що й робила більшість відвідувачів. Саме там народ міг побачити, як на виставці, нові не бачені досі товари. Купити було або дорого, або неможливо — якісний товар одразу ставав дефіцитом, а зразок на вітрині не продавався і згодом зникав. Було в універмазі навіть кафе — річ досі нечувана. Писати про те, де що продавалося, не буду. Тому що в пам’яті про той «новий універмаг» залишилась тепер лише атмосфера цього закладу. Неповторний шарм першого великого магазину в Рівному.
Частина 15. Футбол.
Однією з найголовніших розваг у Рівному був у шістдесяті роки футбол. Як я потім дізнався, так було не тільки у нас. В інших містах України футбол ставав тоді чи не найголовнішим постачальником емоцій для населення. Організаційно це виглядало приблизно так: постановою «згори» у місті організовувалась професійна футбольна команда. До міста приїжджали тренери та футболісти з інших міст, яких забезпечували всім необхідним. І вже за місяць переповнені трибуни провінційних стадіонів уболівали за «свою» команду.
Команда «Колгоспник» (Ровно) була організована в 1958 році разом із ще двома такими ж командами у Полтаві та Черкасах. Гравці та тренери команди «Колгоспник» мали тоді до колгоспів приблизно таке саме відношення, як нинішні гравці та тренери команди «Шахтар» до шахт. Одержуючи цілком пристойну зарплату та харчування, футболісти «Колгоспника» виступали не дуже успішно. На той час, коли я вперше у житті пішов на футбол, а це була гра між «Колгоспником» і «Спартаком» із Бреста 2 травня 1964 року, рівенські футболісти займали невисокі місця у «класі Б», тодішньої третьої за рангом всесоюзної ліги.
Грали і тренувалися «колгоспники» на стадіоні з такою ж назвою, який знаходився там само, де нині стоять руїни стадіону «Авангард». Стадіон мав дерев’яні трибуни, під якими були з боку річки Усті цегляні приміщення роздягалень та радіорубки. Він був оточений високими тополями, такими ж тополями були по периметру обсаджені майданчики для тенісу, баскетболу, волейболу, городків та інших спортивних ігор, які знаходились у районі запасного поля сучасного стадіону.
Стадіон тоді мав чотири виходи з металевими турнікетами. На футбол можна було пройти за квитками за 50 копійок. Дитячих квитків спочатку не було. Хлопці або вилазили на трибуну зовні, користуючись щілинами у стіні з дощок, або проходили на трибуни з дорослими. Я теж спочатку приходив з батьком. Але він не був занадто сильним уболівальником, та й робота не завжди дозволяла. Тому я підходив до турнікета сам, притискувався до штанів якого-небудь дядька і «втирався» таким чином на стадіон. Можна було і попросити, мовляв, проведіть, дядечку, але я завжди чомусь протискувався мовчки. Контролери у вигляді тіточок середніх років все це бачили, але не виганяли нас.
На трибунах, які відділялися від поля гаревими (як тепер на мототреці) біговими доріжками, вісім-десять рядів дерев’яних лав були розмічені на місця за номерами, проте тих номерів ніхто не бачив. Народ стелив газетку, перш ніж сісти, одяг люди тоді берегли. По трибунах під час гри ходили тіточки, які продавали морозиво і воду-лимонад. До води давали паперовий стаканчик (про пластикові тоді й уявлення не мали). Стаканчик із цупкого паперу справді був одноразовим, бо просочувався водою дуже швидко. Тому воду пили одразу. Те ж саме стосувалося морозива, яке було або в таких самих паперових стаканчиках, або у вафельних, як тепер.
Уболівав народ мирно. Ніхто особливо не кричав, а про те, щоб кинути на поле якийсь предмет, не було й мови. Не театр, ясна річ, але матюків чути не було. На трибунах було дуже багато дам. Жінки становили приблизно чверть всієї публіки. Зате на футболі курили. Дим від радянських папірос і сигарет на все життя залишився для мене запахом трибун стадіону. Тепер такого диму немає — народ такого вже не курить.
На бічній трибуні з південної сторони було табло. Така собі будочка, в якій сидів спеціальний дядя, котрий після забитого м’яча перевертав табличку під назвою команди, перед цим прикріпивши одиничку, двійку чи трійку. Якось, сидячи під табло, я запитав дядю, до якої цифри у нього є таблички і що він робитиме, якщо заб’ють десять голів? Відповіді не отримав.
Головне, ясна річ, відбувалось на полі. Нічого як слід не тямлячи у грі, я просто вболівав тоді за своїх. Одночасно я вболівав за «Динамо» з Києва, яке показували про телевізору. Телевізор був маленький, на чорно-білому екрані, меншому за монітор сучасного комп’ютера, миготіли темні і світлі фігурки футболістів. Їхніх облич по телевізору ніхто не бачив. Для цього були газети.
Але це я відволікся. Футбол на стадіоні був, може, не такий класний, як у телевізорі. Зате поле було зелене, футболісти справжні на повний зріст. Серед гравців особливо виділялися воротарі. Вони були кожен у своїй формі. В темній — синій або чорній. Ще не зовсім зникла тоді мода на воротарські головні убори, тому багато хто грав у кепочках. Серед воротарів «Колгоспника» був тоді нинішній тренер «Чорноморця» на прізвище Альтман, але я його, якщо чесно, не пам’ятаю. Прізвище першого воротаря «Колгоспника», якого я знав в обличчя, було Шупрович.
У дні, коли не було ігор, а команда тренувалася, ніхто не забороняв нам подавати на стадіоні м’ячі. Справжні м’ячі! Тоді ми з Шупровичем, можна вважати, познайомились. Він, здається, розумів моє бажання подовше потримати справжній футбольний м’яч у руках і не дуже мене підганяв. А може, просто сам хотів перепочити? На центральній трибуні стадіону в цей час і взагалі щодня сиділи люди. Був футбол чи ні, вони приходили (інколи більше сотні) й теревенили про футбол. І не тільки. Трибуна стадіону була в ті часи єдиним місцем, де можна було висловити свою думку вільно і публічно. Футбол був лише приводом, як я потім зрозумів.
Оскільки про футбол я можу писати безкінечно, закінчу цей розділ своїх спогадів унікальним матчем на стадіоні «Колгоспник», який не зафіксований в жодній таблиці. Здається, у 1965 році хтось підкинув ідею зіграти після сезону товариський матч між «професіоналами» з «Колгоспника» і збірною міста, складеною з футболістів-аматорів, які грали у вільний час за команди заводів, фабрик і навчальних закладів на першість міста і області.
Народу на цю гру зібралося дуже багато. Настільки багато, що я стояв за воротами і вперше одержав справжній удар м’ячем по обличчю. Причиною такого шаленого інтересу до цієї гри було невдоволення уболівальників виступами привезених з інших міст «професіоналів», які мали квартири і зарплати, а гру показували не дуже хорошу. Стадіон уболівав за аматорів, які грали у смугастій жовто-чорній формі. В драматичній грі збірна міста перемогла «Колгоспник» з рахунком 3:2, а гравців команди-переможниці винесли з поля на руках.
Через цю поразку чи з якої іншої причини вже в наступному році команду «Колгоспник» перейменували на «Горинь», і за неї почали грати не тільки «привозні», а й свої, рівенські футболісти. Але це вже інша історія.
Частина 16. Бані.
Для початку поясню шанувальникам української мови, що нижче йтиметься не про бані в архітектурному значенні цього слова, а про бані, де миються. Знаю, що згідно зі словником слід писати не «баня», а «лазня». Можливо, так воно і є. Але лазень у Рівному в першій половині 60-х років не було. На новенькій споруді поблизу ринку, куди я інколи заходжу і тепер, у двох місцях великими літерами було написано саме «БАНЯ».
Для початку нагадаю тим, кому за тридцять і менше, що в ті часи мати гарячу воду в себе вдома більшість рівнян могла лише одним способом — нагріти цю воду на плиті у каструлі. Оскільки дорослій людині як слід помитися нагрітою таким чином водою навряд чи до снаги, значна частина населення ходила митися в громадські бані. В середньому один раз на тиждень люди брали з собою мило, мочалку, рушник та чисту білизну і йшли митися в баню. Процес миття у всіх банях того часу був приблизно однаковим. У загальнодоступному залі роздягнені догола люди набирали в тазики гарячу воду і, намилюючись, милися цією водою. Після чого змивали наслідки процесу під душем. Душ представляв собою два-три рожки на всіх, тому ніжитися під гарячим струменем часу ні в кого не було.
Такого типу баня знаходилась на вулиці Шкільній. Хто ходить нині на промтоварний ринок від Театральної площі, може бачити її ліворуч — третій будинок від міського суду. Простий будинок майже без вікон. Зараз там чимось приторговують. Починаючи з перших повоєнних років, саме з цього місця йшла вся санітарно-гігієнічна робота обласного центру. Баня була тісна і некомфортна.
Тому справжнім святом для міста стало відкриття згаданої вище бані на вулиці Шевченка, яка була зведена, здається, в 1961 році за типовим проектом. У цій бані були не тільки зали для спільного миття громадян і громадянок. За останнім словом техніки тих років у закладі було аж шість відділень, гардероб, зал для відпочинку, перукарня та буфет. У баню було два входи: ліворуч для жінок, праворуч для чоловіків. З обох боків відвідувач заходив до великої зали, розділеної гардеробом навпіл. При вході до чоловічої половини був буфет, до жіночої — перукарня. На першому поверсі були також каси, де продавали квитки в душ — 20 копійок, у загальний зал для миття — 16 копійок, у ванни — 45 копійок.
Душові кабіни і ванни знаходились на першому поверсі й мали серед людей не дуже добру славу. Ну чого, скажіть, було радянським людям зачинятися в кабіні з душем чи ванною і вже там самим роздягатись і митись? У ванну можна було йти удвох-утрьох, що теж не віталось. Голі радянські люди мали не соромитись свого голого і немитого тіла, роздягаючись, вдягаючись і миючись серед таких самих радянських громадян. Жінки і чоловіки милися окремо за винятком двох випадків. Перший передбачав сімейний похід до ванної, другий дозволяв жінкам брати з собою в загальне відділення маленьких хлопчиків, які самі не могли митися.
Оскільки хлопчики, хоч і малі, залишались хлопчиками, дозвіл на їхнє миття з мамами був вимушеним. Бо як інакше радянській жінці помити сина, коли чоловік на роботі? Хтозна, можливо, це було і корисно для хлопців для розширення їхнього світогляду. Де ще побачиш продавщицю з ковбасного відділу без нічого?
На моє щастя, батько любив баню і брав мене з собою завжди. Ходили ми не на другий поверх, де було два великих загальних зали, а вниз, у маленьке додаткове відділення. Якщо нагорі були просторі роздягальні, великий зал із кількома душами і парне відділення, то знизу це все було дуже маленьке і тісне. Зате пара знизу була не з труби, як на другому поверсі, а від каменю.
Дві картини залишилось у мене в пам’яті від тих дитячих походів у баню. Перша картина — гаряча піч із червоним каменем, куди дядьки лили воду, одержуючи обпікаючу, гарячу пару. Дядьки тієї пари не боялися, додатково б’ючи себе віниками, а я, малий, боявся дуже і при першій нагоді від тої парилки тікав, щоб погратися з мильницею у тазику з водою. Друга картина — самі голі мужики, у кожного другого з яких на тілі були сліди війни — великі шви, ледь не наскрізні зарослі дірки в тілі, відсутні пальці на руках чи ногах. Були в бані і однорукі, й ті, в кого замість рук були тільки культі. Ніхто тоді на це не зважав — війна закінчилася менше двадцяти років тому і сліди від поранень краще за всякі довідки та медалі показували, хто з присутніх учасник війни!
Історія з виникненням додаткового відділення в бані гідна детективу, який, напевно, вже ніхто не напише. Спочатку вхід у парилку був з двору для «своїх». «Своїми» були начальники різних рангів, які й дозволили незаконну добудову, не передбачену ніяким проектом. Згодом хтось поскаржився на це «нагору», після чого порушників ніби покарали. А парилку відкрили для народу за ті самі 16 копійок, що й у звичайний помивочний зал.
Була ще «залізнична» баня. Одноповерхова, неподалік вокзалу на вулиці, що звалася тоді Сталінградською. Там теж була парилка, але було так тісно і задушно, що поки роздягнешся чи вдягнешся — ще два рази пропаришся. На відміну від центральної бані, в залізничній не було жіночого відділення. Чи, може, мені так просто здавалося. Буфет з пивом був точно.
У всіх банях того часу гаряча вода була насправді гарячою. Нею можна було по-справжньому опектись. Це сталося зі мною особисто, коли я школярем ходив у баню вже сам. Через обпечені ноги я кілька днів не міг взутися і не ходив у школу. Висока температура води, а в бані вода була майже як окріп, мала причину — ніхто не рахував тоді державного палива — вугілля, а потім газу витрачали скільки хотіли. Був і наслідок — гаряча вода робила неможливими більшість інфекцій, які можуть передаватися голими людьми через спільні лави, тазики, ручки кранів і таке інше.
А ще у бані крали. Із шафи з одягом цілком могли зникнути гроші, годинники, документи, взуття та одяг. Тому банщик особисто зачиняв на ключ кожну шафу, а потім на вимогу клієнта відчиняв її. Це не допомагало. Тому в баню з грошима, цінностями чи в новому одязі намагалися не ходити.
Для стрімко зростаючого міста однієї бані було мало. Тому згідно з планом на теперішній вулиці Грушевського, яка була тоді далекою околицею міста, зводили нову баню. Народ же потроху переїжджав із бараків та комуналок до «хрущовок», де у кожній квартирі була ванна і гаряча вода. Моя мати часто брала мене з собою в гості до знайомих новоселів, недавніх сусідів. Прийшовши в гості, ми без зайвих церемоній заодно і милися у ванні господарів, що не вважалося тоді чимось непристойним. Бажано було лише не затримуватися довго в ванній, бо комусь із господарів могло захотітися в туалет. Що не кажіть, а попити чайку в гостях після щойно прийнятої гарячої ванни — задоволення не з останніх. Сьогодні так робити не прийнято: господарі хіба що похваляться перед гостями новою ванною чи душем. А от помитися не запросять.
Частина 17. Лікарні.
За статистикою, населення нашої області сорок років тому було не набагато меншим, ніж тепер. На початку шістдесятих стрімко зростав за кількістю мешканців лише обласний центр. Якщо згадати про медичні заклади Рівного до 1964 року, то не знаєш, що і думати — чи то люди менше хворіли, чи то хворіли швидше, не переобтяжуючи лікувальні заклади своєю у них присутністю.
В це сьогодні важко повірити, але обласна лікарня знаходилась у ті роки в приміщенні нещодавно проданого засекреченим власникам психоневрологічного диспансеру на вулиці Дворецькій, колишній Димитрова, колишній Хрущова і т.д. Так, у тій самій легендарній у сімдесяті роки «дурці» за адресою: Димитрова, 48 знаходився головний лікувальний заклад області. Яким чином в одноповерховому приміщенні знаходилась уся обласна лікарня, уявити непросто. Скоріше за все, до обласного центру везли дуже мало хворих, а решта лікувалися у районних лікарнях, яких тоді було майже тридцять. Бо ж районів у нашій області до хрущовської реформи було не 16, як тепер, а вдвічі більше. Райцентрами тоді були і Клевань, і Мізоч, і ще багато невеликих містечок або, як потім їх стали називати — СМТ (селища міського типу). Найпростішою прикметою колишнього райцентру і досі є саме лікарня, або її руїни. Це вам не райком, закриття якого ніхто, окрім начальників, міг і не помітити.
Та повернемось до лікарень. Окрім обласної лікарні, була тоді в Рівному і районна, яка знаходилась у Тютьковичах. Згодом туди переселили онкодиспансер. Що таке «онкодиспансер» тоді не знали. Не тому, що не було таких хвороб, а тому, що не було такого слова, яке прийшло до нас вже у сімдесяті. Міська лікарня була розташована на вулиці Калініна (тепер Драгоманова) у будинку з колонадою, тому самому, де тепер одне з відділень пологового будинку. Лише дитяча лікарня не змінила з того часу місця свого знаходження. Вона була там само, де й тепер, на вулиці Чорновола (Тополева, 17 Вересня). Лише корпуси стаціонару та поліклініки ще не були тоді з’єднані додатковим корпусом. Між двома приміщеннями була неймовірної краси клумба з квітами. Я так добре її пам’ятаю не тому, що часто хворів, а тому що мати, яка працювала там медсестрою, брала мене з собою інколи на роботу. Ось я і грався біля тої клумби.
Пологовий будинок, де народилося покоління рівнян 50-60 років, знаходився на Замковій, майже навпроти теперішнього входу до промтоварного ринку. Тепер у цьому приміщенні санепідемстанція. Ще кілька споруд лікарень не збереглися. Одна була трохи далі за кінотеатром «Україна», на місці, де тепер бульвар, інша — на території, де розташоване нині вкрай потрібне області управління СБУ.
Ще один медичний заклад, який не змінив досі своєї прописки — військовий шпиталь. Але його я зовсім не пам’ятаю, бо військових у моїй родині не було. Не повірите, за все життя я навіть на території того шпиталю жодного разу не був і, окрім паркану на вулицю ніяких прикмет цієї лікувальної установи досі не знаю (тьху, тьху, тьху).
Що стосується поліклінік та диспансерів, то вони на початку шістдесятих розташовувалися у пристосованих приміщеннях, розкиданих по всьому місту. З дитинства пам’ятаю фізкультурний диспансер, який знаходився поруч із пивзаводом у будиночку на вулиці 1 Травня, оптимістично перейменованій тепер на вулицю Могили. Туди ходили всі діти, які бажали займатися спортом. Без довідки із фіздиспансеру на жодне тренування дітей тоді не допускали.
Звісно, що в тих всіх лікарнях, або, як їх називали тоді в народі, «больницях» (з наголосом на перший склад) працювали лікарі. Більшість із них були іще «колишні», тому носили чудернацькі, як на дитячий слух, прізвища. Так, в обласній лікарні ходили легенди про лікаря Андермана, який чудово лікував від усіх хвороб і оперував практично все. Провідним хірургом міської лікарні був Клешкань. Саме його іменем назвали у вісімдесяті роки маленьку вулицю між Калініна та Лермонтова. Назвали недарма. Нічого не маю проти маловідомих поетів-патріотів, імена яких роздали вулицям Рівного на початку дев’яностих років, але гадаю, що Григорій Клешкань зробив для рівнян не менше корисного, прооперувавши тисячі хворих.
Цей доктор жив за десять кроків від будинку, де знаходилась наша комуналка. У двох розкішних помешканнях старого будинку часів царської Росії мешкали: на другому поверсі — якийсь партійний начальник, на першому — подружжя лікарів: Олена Микитівна Климашевич та Григорій Андрійович Клешкань. Ми бачились майже щодня, коли я бавився на вулиці, а за докторами приїздили довгі автомобілі «ЗіМ» та «Шкода», які тоді використовувались як карети «швидкої». Кілька разів Григорій Андрійович пускав мене всередину тих авто, і я досі пам’ятаю відкидні сидіння збоку салону переобладнаного лімузина «ЗіМ» і пофарбовані білим вікна «Шкоди». Вдома у лікарів було все як у книжці — піаніно, шафи із книгами, старий письмовий стіл... Хатня працівниця Клешканя (інтелігент) інколи приглядала за мною і пускала погратися у докторську вітальню. Більше нічого не пам’ятаю. Хіба що звертання на «ви» від доктора до всіх без винятку сусідів, включаючи і хатню прибиральницю. Вже дорослим я дізнався, що Григорій Клешкань був лікарем у Рівному ще до війни, а від сталінських таборів його врятувала допомога, яку він надав на війні якомусь партизанському командиру.
У ті далекі вже роки ще не було справжніх операційних, ніхто не мав уявлення про сучасну медичну апаратуру. Тоді все вирішували світлі голови і чарівні руки докторів із незвичними прізвищами, які працювали у страшних, як на сьогодні, умовах. У шістдесяті роки про це ніхто не думав. Тим більше, що вже зводились нові лікарні і поліклініки на західній (обласна лікарня) та південній (міська лікарня) околицях Рівного.
Частина 18. Аеропорт.
Аеропорт у Рівному був завжди. Щойно з’явилася авіація, в нашому місті почали приземлятися та злітати в небо літаки різних конструкцій. Розповіді старожилів свідчать про те, що військові літаки приземлялись у Рівному спочатку на території нинішнього штабу військового корпусу (колишня 13-а армія) та на території нинішньогго стадіону «Авангард». Злітною смугою в обох випадках служило… футбольне поле біля річки та на території поміж казармами. Ще дитиною, коли я жив за кілька сотень метрів від тих казарм, ми бігали з друзями гратися на солдатський стадіон, де, окрім поля та бігових доріжок, була смуга перешкод, долати яку ми могли хоч цілий день На територію нас пускали вільно, солдати навіть показували нам свої автомати.
Та повернемося до аеропортів, точніше, до аеродромів. Дитячим розумом я ще не міг збагнути, що наявність у кожній військовій частині футбольного поля є не свідченням пристрасті військових до гри у м’яч, а приводом мати вирівняний майданчик розміром сто на двісті метрів, або два гектари — площа стадіонного «ядра». Із такого стадіону могли злітати легкі літаки та гелікоптери, там можна було розміщувати додаткові військові підрозділи в наметах, паркувати бойові машини. Та про це ми поговоримо у наступних розділах.
Під час другої світової війни рівнянам було не до аеродромів. Моя покійна тітка розповідала, що у перші дні війни, коли німці бомбили Рівне вночі, всі жителі міста ходили ночувати в поле. Брали з собою дітей, ковдри, щось перекусити і йшли подалі від смертельної небезпеки. Зовні це виглядало як літній пікнік — в останніх числах червня 1941 року ночі були теплі. Діти були дуже задоволені такою пригодою, не розуміючи, яка небезпека на них очікувала.
На початку шістдесятих, коли я вперше злетів у небо, над містом постійно гуділи авіаційні двигуни. Літаки Ан-2 чи не цілий день літали над містом туди-сюди. Були регулярні рейси на цих літаках. Можна було вилетіти з Рівного до Києва, Тернополя, Львова, Луцька і ще багато куди аж до райцентрів північної частини області. Квиток на літак, наприклад, до Києва чи Львова коштував недорого — приблизно стільки ж, скільки місце в купейному вагоні. Для тих літаків не треба було бетонної злітної смуги — вони сідали на будь-яке пасовисько.
Власне, пасовиськом зовні й виглядав аеропорт Рівного. Пасажири тоді відправлялись на посадку в літак не з того приміщення, що нині стоїть майже порожнє, а з іншого, що трохи ближче до міста. Туди досі веде вузька доріжка. Машинами до аеропорту тоді не їздили, тож від автобусної зупинки до власне споруди аеропорту вела заасфальтована стежина, обабіч якої росли кущі, в які за кожні двадцять метрів були вмонтовані зручні лави. На цих лавах народ і чекав на літаки у хорошу погоду. Бо приміщення самого аеропорту було невеличке, приблизно як вокзал на станції Решуцьк.
Спочатку мені літати не доводилось. В аеропорт ми їздили зустрічати і проводжати родичів, яким я дуже заздрив, бо вони летіли літаком. Проте в небо я таки піднявся. У ті роки програма святкових днів включала катання на літаках. Всього лише за один рубль можна було злетіти над містом на літаку Ан-2 і помилуватися знайомими вулицями з висоти пташиного польоту. Мій перший злет до неба стався у Всесоюзний день авіатора. Враження від внутрішнього вигляду літака у мене було військово-романтичне. Всередині на пасажирів чекали дві дерев’яні лави уздовж стін і відчинені двері до кабіни пілота. Нас розсадили уздовж стін, здається, по п’ятеро з кожного боку. Я став на коліна і притиснувся до ілюмінатора, але хлопець, який був поруч, мене відштовхнув. Він теж хотів побачити місто з літака. Врешті ми з ним домовились, що будемо виглядати по черзі. Потім був розгін і злет. Потім були кущі й дерева на землі, які почали дуже швидко зменшуватись. А потім мене знудило. В результаті калатання літака догори-донизу мій шлунок спочатку дав сигнал голові, яка запаморочилась. А потім я почав блювати на щось зелене з боку нижньої частини фюзеляжу.
Мені було дуже соромно. Коли всі діти радісно перегукувались, милуючись панорамою міста, я лежав на якихось мішках. Думав, що це парашути, що в разі небезпеки ними не можна буде користуватися, бо вони щойно були мною забльовані…
Від того мого дитячого польоту до наступного пройшло понад десять років. Після невдалої повітряної прогулянки я надовго втратив бажання літати. Тільки дивився на літаки знизу. Дивився, як у небі над Рівним почали з’являтися замість допотопних зелених Ан-2 нові літаки сріблясто-білого кольору. Це були літаки марки Іл, Ту та Як, які приземлялися на новозбудовану бетонну злітну смугу. Ту саму, яка стоїть нині практично забута. Якби нам, першокласникам 1965 року, сказали, що за сорок років, на початку ХХІ століття аеропорт у Рівному буде мало кому потрібен, ми б не повірили. Ми тоді думали навпаки. Чекали, що незабаром замість аеропорту в нас у Рівному буде космодром… Час такий був.
Частина 19. Війна.
Власне війни у шістдесяті роки ніби і не було. Зате в суспільстві була вкрай мілітаризована атмосфера. Здавалося, що початку війни очікували з дня на день. Розпочати слід із того, що не було тоді дня, коли б у кіно чи по телевізору не було кінофільму або передачі про війну. Це було обумовлено не тільки тим, що остання війна офіційно завершилася в наших краях лише менше двадцяти років тому, а неофіційно набагато пізніше (про боротьбу партизанів УПА в лісах Рівенщини в 40-50-і роки ми, діти, нічого тоді не знали). Вся державна пропаганда була спрямована на те, щоб ми були готові до війни і не боялися її.
Про війну дітям розповідали в романтичному стилі, запевняли, що воювати — це зовсім не страшно, а навпаки — почесно. І ми у відповідь залюбки гралися «у війну». Примітивні іграшкові пістолети та автомати були у кожного хлопчика. Такий атрибут гри, як справжня німецька каска сприймався цілком нормально: тих касок було тоді досить по підвалах та звалищах. Настрій підігрівали постійні повідомлення про «американську воєнщину» та «німецьких реваншистів», які загрожували миру на землі і яким ми мали в разі необхідності протистояти із зброєю в руках.
По нашій вулиці щогодини проходили озброєні військові патрулі, солдати були ледь не партнерами в наших дитячих іграх. Ми розпитували їх про службу і чули тільки хороше. Ні про яку «дідівщину» тоді в армії не знали, спокійно служили по три роки, а у флоті по чотири. Звільнені в запас солдати приходили додому в гарних кітелях із значками, а у старшин та офіцерів (прапорщиків ще не було) були фронтові медалі та ордени.
Морально всі були готові хоч завтра їхати воювати чи то до В’єтнаму, чи до Куби, чи ще куди, де наші протистояли «американським імперіалістам». На усіх нових, та й навіть на старих будинках були написи фарбою «убєжищє» і стрілочка, за якою можна було потрапити у бомбосховище на випадок авіаційного нальоту. Рівняни і досі можуть побачити сліди тих бомбосховищ у вигляді меленьких будочок, розташованих у дворах будинків, зведених у п’ятдесяті роки. Так, наприклад, квартали по правій стороні нинішньої Соборної вулиці, якщо йти від театру до базару, мали по кілька таких будочок всередині. Туди із розташованих під будинками бомбосховищ можна було пройти підземними ходами.
Лише з початком масового будівництва «хрущовок» під будинками в Рівному припинили обладнувати бомбосховища. Рішення слушне: від атомної бомби все одно не врятуєшся, а підвали краще використовувати для зберігання заготовлених на зиму картоплі, капусти та огірків. Нам, відчайдушним хлопчакам, це не дуже подобалось. Ми пролазили у підземні ходи бомбосховищ, уявляючи себе сміливими вояками. Отакі тоді були ігри.
Закінчилися ігри восени 1968 року, коли практично усі війська гарнізону Рівного були відправлені у Чехословаччину, як тоді казали, для «захисту ідеалів соціалізму». Місця у казармах позаймали тоді солдати та офіцери запасу, яких забрали просто з робочих місць, перевдягнули у форму старого зразка (гімнастерки) і примусили нести службу в спорожнілих казармах. Незвично було бачити навколо казарм знайомих дядь, яких ми знали як сусідів, батьків наших знайомих, вчителів, інженерів, робітників. Вони були вдягнуті у військові строї. Форма виглядала на них трохи смішно.
Дисципліна у той місяць була у війську поблажлива. Жінки та матері призваних на службу рівнян носили їм просто до місця служби домашню їжу. Ніхто цього не забороняв, бо і солдати, й офіцери були всі свої, місцеві. Я тоді був малий і не розумів справжніх причин того, що відбувалося. Тим більше, що ні в газетах, ні по радіо, ні по телевізору про це нічого не повідомлялося. Ніби і не відбувалося нічого, ніби не було забрано до війська кілька тисяч чоловіків віком від тридцяти до сорока років. Якщо вірити газетам — всі вони продовжували будувати комунізм на своїх робочих місцях.
Незабаром ця міні-війна закінчилася. Воїнів запасу розпустили по домівках. А в гарнізон повернулися його справжні господарі. Серед тих, хто повернувся із «чехословацької операції», були батьки моїх однокласників і однокласниць. Вони привезли з собою купу небачених іграшок, а також шкільне приладдя, якого ми не бачили до цього. Найбільше нас здивували тоді різнокольорові кулькові ручки, фломастери, а також перебивні картинки, якими ми почали прикрашати свої портфелі, пенали та щоденники.
І ще одна військова подія була у шістдесяті — святкування двадцятиріччя Перемоги. До травня 1965 року було показано купу кінофільмів, опубліковано масу спогадів про війну. Всі вони були однакові: наші війська були незмінно геройськими, а солдати щоденно здійснювали подвиги. До цього ювілею вперше було виготовлено ювілейні медалі, які вручили всім без винятку учасникам війни. Моєму батькові цю медаль чомусь вручили вже після святкувань. Вона була новенька та блискуча. Пам’ятаю, як я поклав її у шухляду поруч із п’ятьма справжніми солдатськими медалями батька, який закінчив війну старшим сержантом. Ми ще не знали тоді, що ювілейні медалі будуть тепер випускати чи не щороку і що у ветеранів війни цих відзнак згодом стане більше, ніж бойових нагород.
І наостанок про військові паради, які тоді проходили двічі на рік, на 7 листопада та на 9 травня. Чи то я був занадто малий, чи то справді паради ті були набагато яскравішими, ніж тепер. На відміну від «демонстрацій трудящих», військовий парад йшов через все місто аж до гарнізону. Тому колони вояків із музикою проходили просто біля нашого будинку. Ми, дошкільнята та учні молодших класів, вибігали просто на вулицю до святкових колон, мріючи колись так само стати вояками. Бо війни тоді ніхто не боявся. Служби в армії — теж.
Частина 20. Мода.
Мода існувала завжди. Прагнення виглядати не так, як усі, чимось виділитися індивідуально було притаманно людям в усі часи. Не були винятком і шістдесяті роки у Рівному, коли саме слово «мода» поступово ставало легальним і загальновживаним. І хоч у сатиричних журналах ще доводилось бачити карикатури на модників і особливо на модниць, все більше людей намагалося вдягатися не просто так, а по моді.
Робити це в умовах планової соціалістичної економіки було не так просто. Одяг, який продавався у магазинах, був стандартним. Варто було з’явитися у продажу новій партії сорочок, плащів чи суконь, вже на третій день чи не півміста виходило на вулицю у новому, майже суцільно однаковому вбранні. Пригадую, як у нашому дитячому садку практично всі діти прийшли одного дня у жовтих бавовняних сорочках із чорними квадратиками. Сорочки були двох видів — одні мали квадратики суцільно чорні, а інші — трохи сіруваті. Через багато років, працюючи у фарбувальному цеху фабрики нетканих матеріалів, я збагнув причину такої різниці: просто хтось не долив вчасно фарби. Не викидати ж тканину після цього...
Для дорослих мода тоді ділилася на три категорії. Більша частина рівнян носила просте вбрання, менша — з натяком на спортивність, ще менша вдягалася гостромодно. Перша частина громадян вбиралася (чоловіки) у широкі брюки, сорочки та піджаки. Жінки носили приталені сукні та спідниці довжиною набагато нижче колін. Верхній одяг складався із стандартних драпових пальто та прорезинених плащів, так званих макінтошів. Взуття було стандартне і погане. Дитячі сандалії та черевики тих часів я досі пригадую з жахом.
Альтернативою загальноприйнятому стилю поступово ставав спортивний одяг. Це стосувалося насамперед взуття — у продажу з’явилися китайські кеди. Легкі й зручні, вони носилися хлопцями практично всюди. Тоді ж з’явилися пляжні гумові «в’єтнамки», які жінки не соромилися носити і на вулиці, коли було спекотно. Футболки та спортивні сорочки, так звані мастерки, були хоч і не дуже яскравих кольорів, але все одно виглядали привабливо. «Мастерки» були дуже схожі на нинішні модні молодіжні курточки, тільки були виключно синіми з білою смужкою на комірці та рукавах і вдягалися через голову.
Приблизно з 1965-1966 років почався «наступ» жіночих міні-спідниць і туфель на шпильці. Тодішні «шпильки», тобо взуття на тонкому підборі, були невисокі, тому ходили в них повсякчас. Низькоякісний асфальт, яким тоді почали покривати міські тротуари, був влітку суцільно протиканий тими «шпильками». Міні-спідниці та міні-сукні, які у продажу практично не з’являлися, жінки шили самі. Виручив наш місцевий льонокомбінат, який випускав полотно світло-рожевого, світло-зеленого та світло-блакитного кольору (теж фарби, напевно, не було). Жінки власноруч оновлювали свій гардероб з допомогою швейних машинок, які були практично у кожній родині.
Вміння самій шити на машинці було тоді чи не обов’язковим для жінки. Журнал «Работніца» з викрійками модного одягу, розпродавався у кіосках за один день. Не тому, що рівнянки так любили шити, просто виходу іншого не було. За бідності тих часів швейна машинка вирішувала не тільки питання моди. З її допомогою дорослу річ можна було перешити на дитячу, чоловічу на жіночу і так далі.
Процвітали тоді в Рівному ательє індивідуального пошиву одягу. Закрійники були чи не найбагатшими людьми, бо замовлень на одяг було більше, ніж могли того одягу пошити. От і купалися ті закрійники, як сир у маслі, щодня маючи від замовників «живу копійку». Добре пам’ятаю закрійника з ательє, яке було розташовано на першому поверсі нашої комуналки. Прізвище його було Смаль, він носив розкішну шевелюру, яка по кілька разів на день з’являлася у нашому вікні, коли модний кравець прямував до громадської вбиральні у дворі (іншої не було).
Приблизно у ті ж самі роки в місті з’явилися нейлонові речі. Насамперед це були сорочки, які виглядали дуже гарно і не м’ялися, як бавовняні чи лляні. Нейлонова сорочка стала предметом дефіциту, а значить, носили всі. Щойно наставала літня спека, як спини рівнян ставали мокрими під тими сорочками. Але ніхто на це тоді не зважав. Другим масовим предметом із нейлону тоді стали плащі «болонья», які продавалися (теж з-під прилавка) у комплекті з потворною нейлоновою шапочкою. Плащі були прямі й короткі, мали негарні темно-сині та темно-коричневі кольори. Але вони були практично невагомими і не пропускали воду під час дощу. Дарма говорити, що такий плащ незабаром був у кожного чи майже кожного рівнянина. Пригадую, як у нас вдома зненацька з’явився дядечко із хитрою пикою. За кілька хвилин батько здобув жаданий плащ, а дядечко сімдесят рублів (місячна мамина зарплата).
Окремою тоді була мода так званих стиляг. Їх у Рівному було зовсім мало. Вони якраз почали тоді носити замість вузьких брюк «дудочок» інші брюки — «кльош». Цими кльошами вони «підмітали» центральну вулицю міста, потрушуючи зачісаними наперед чубами.
Про зачіски я багато не напишу, бо не дуже ще у них у дитинстві тямив. Мене самого батьки відправляли до перукарні стригтися під «бокс», тобто вистригати машинкою все волосся, окрім маленького чубчика. Дорослі ж всі зачісували волосся назад. І жінки, і чоловіки. Носити зачісаний наперед чуб вважалося тоді «несерйозним». Як наслідок, усі молоді дівчата і хлопці зачісувались саме наперед. Жіночі вуха та чоловічі бриті потилиці поступово ставали ознакою моди сталінських часів, яка зійшла нанівець вже до початку сімдесятих. І ще про за